Ти повіриш, хазяїне? Тоді я вперше зрозумів, що таке жінка. Дві гарячі сльози скотилися з очей моєї бабусі. Зіщулилась вона, як собака, підборіддя затремтіло. «Крустало,— закричав я й підступив до неї, щоб краще чула,— Крустало!» Молодість — вона дика, жорстока, бо не розуміє багатьох речей. Бабуся моя здійняла сухі руки до неба й крикнула: «Всім серцем тебе проклинаю!» І відтоді бідолашна моя бабуся почала підупадати. Зів’яла, а через два місяці й померла. І вже в передсмертних корчах помітила мене, засичала, як черепаха, й простягла кістляву руку — хотіла мене вхопити: «Це ти мене вбив, антихристе, прокляття на твою голову, бодай ти зазнав того, чого я зазнала, Алексісе!»
Зорбас засміявся.
— Збулося прокляття старої! — сказав він, погладжуючи вуса.— Мені вже ось, вважай, шістдесят п’ять, та хоча б і сто було, я не порозумнішав би,— все одно носив би в кишені люстерко і загравав би до жіночого роду.
Він знову засміявся, викинув сигарету в вікно, потягнувся.
— Багато маю вад,— сказав,— але ця мене вб’є!
І скочив з ліжка:
— Ну, годі про це, багато вже наговорили. Сьогодні робота!
Він швидко одягнувся, взув свої грубезні черевики й вилетів надвір.
Я похилив голову на груди, роздумуючи над словами Зорбаса. І раптом мені пригадалося далеке засніжене місто: була виставка Родена, я стояв і дивився на велетенську бронзову руку —«Руку божу». Її долоня була напіввідкрита, а в долоні, забувши про все на світі, змагалися в єднанні чоловік і жінка.
Біля мене зупинилася якась дівчина. Вона теж задивилася, тремтячи, на непримиренне вічне сплетіння. Тендітна, гарно вдягнена, вона мала густе русяве волосся, вольове підборіддя, тонкі, чітко окреслені вуста. Щось у ній було рішуче й мужнє. І я, хто так ненавидів легковажні розмови,— не знаю, що мене підштовхнуло,— обернувся й заговорив до неї:
— Що ви про це думаєте?
— Що краще було б людині вирватися з цього! — твердо сказала вона.
— А куди ж їй подітися? Рука божа є скрізь. Порятунку немає. Вам шкода?
— Ні. Можливо, кохання — найбільша радість на землі. Можливо. Але коли я зараз дивлюся на цю бронзову руку, я хотіла б вирватися.
— Вам імпонує воля?
— Так.
— А якщо ми лише тоді вільні, коли скоряємося бронзовій руці? Якщо слово «бог» не має того поверхового змісту, якого йому надає юрба?
Вона глянула на мене занепокоєно. Її очі були металево-сірі, сухі губи гірко стиснуті.
— Я не розумію,— сказала й пішла геть, тремтячи.
Дівчина зникла. Відтоді вона ніколи не наверталась мені на думку, а проте, очевидно, жила в мені й гнітила мене під панциром моїх грудей, бо інакше як би тепер, на цьому пустельному узбережжі, виринула вона з мого єства, бліда від браку сонячного світла, змучена!
Я справді поводився зле, Зорбас має слушність. Ота бронзова рука була чудовою нагодою: гарно почалася перша зустріч, добре зав’язалася розмова, і ми могли б поволі, самі того не усвідомлюючи, а хоч і усвідомлюючи, та не соромлячись, обійнятись і з’єднатися на божій долоні. Але я несподівано перескочив із землі на небо, дівчина злякалася й утекла.
У дворі мадам Ортанс проспівав старий півень, яскраве денне світло вже лилося в віконця, і я підвівся.
Почали сходитися робітники, з дзенькотом кидаючи на купу кайла, ломи й лопати. Було чути, як Зорбас дає розпорядження: він уже цілком поринув у роботу, і в ньому було видно людину, яка вміє керувати й любить порядок.
Я просунув голову у віконце й побачив, що він стоїть, височенний здоровань, серед трьох десятків смаглявих тонкостанних чоловіків у суконних шароварах; він владно змахував рукою, слова його були короткі й точні. Та раптом Зорбас ухопив за комір хлопчину, який щось бурмотів і нерішуче тупцював на місці.
— Ти щось хочеш сказати? — крикнув Зорбас.— То кажи голосно! Я не люблю, коли бурчать під ніс. Для роботи треба мати настрій; якщо не маєш — біжи в кав’ярню!
Цієї миті з’явилася мадам Ортанс — розпатлана, підпухла, ненафарбована,— у брудній широкій сорочці, човгаючи важкими розтоптаними кундурами[22]. Вона закашлялася хрипким віслючим кашлем старої співачки, зупинилася й ласкаво глянула на Зорбаса; очі її затуманились, вона знову кашлянула, щоб привернути до себе увагу, і перевальцем, похитуючи задом, пройшла біля Зорбаса, ледве не зачепивши його широким рукавом. Але той навіть не обернувся до неї. Взявши в одного робітника шматок ячмінного калача й жменю оливок, він гукнув:
— Ну, вперед, хлопці! Перехрестіться і з богом!
І широкими кроками повів гурт просто до гори.
Я не розповідатиму тут про роботу на шахті: для цього потрібне терпіння, а я його не маю. Ми зробили з очерету, лози та банок з-під гасу халабуду біля самого моря; Зорбас прокидався вдосвіта, хапав кайло і вів робітників до шахти. Коли вони пробивали чергову штольню, він обстежував її, а натрапивши на шар бурого вугілля, блискучого, мов кам’яне, танцював від радості, однак через кілька днів, коли запаси вичерпувались, він падав на землю горілиць, люто дригаючи ногами в небо.
Він віддавався роботі всією душею, мене навіть не питав ні про що. З перших днів усі турботи й уся відповідальність перейшли від мене до нього. Він узяв на себе прийняття рішень і виконання їх, а мені залишалося тільки сплачувати збитки, що я й робив без жалю, бо добре відчував, що ці місяці належатимуть до найщасливіших у моєму житті, а підрахунки, до того ж, переконували мене, що це щастя дісталося мені дуже дешево.
Мій дід по матері, що жив у одному з крітських сіл, кожного вечора брав ліхтар і обходив усе село — подивитися, чи не прибув який чужинець. Дід вів його до себе додому, давав йому досхочу поїсти й попити, а сам сідав на лаву, запалював довгу люльку, обертався до гостя — мовляв, час платити — і рішуче казав йому: «Розповідай!» —«Що тобі розповісти, діду Мустойоргі?» — «Хто ти, звідки прибув, які краї й села бачили твої очі, все-все мені розказуй. Ну, давай, розповідай!»
І починав гість розповідати правду та вигадки, а мій дід курив люльку й слухав, і мандрував разом з ним, тихо сидячи на лаві. А якщо гість йому подобався, казав: «Залишайся й завтра в мене, не йди. Ти маєш що розповісти».
Дід мій ніколи не бував далі свого села, ні в Мегало Кастро не їздив, ні в Ретімнос. «Чого мені туди їхати? — казав він.— Тут бувають і ретімнійці, і кастрійці, приходять і Ретімнос, і Кастро в мій дім, дай йому, боже, віку. То нащо мені туди їхати?»
Тепер ось і я отут, на цьому крітському узбережжі, живу дідовою пристрастю. Знайшов і я гостя, немов шукав його з ліхтарем і не даю йому піти далі; він коштує мені значно дорожче, ніж одна вечеря, але того заслуговує. Кожного вечора я чекаю, коли він закінчить роботу, саджу його навпроти себе, і ми їмо, потім настає час розплачуватися, і я кажу йому: «Розповідай!» Я курю люльку і слухаю; чимало пізнав цей гість на землі, чимало пізнав у людській душі, і я не можу наслухатися його. «Розповідай, Зорбасе, розповідай!»
І вся Македонія розкривалася перед моїм зором, розстилалася на тісному клаптику між Зорбасом і мною, вміщалася із своїми горами, лісами й водами, із своїми повстанцями із своїми роботящими чоловікоподібними жінками й дужими грубо витесаними чоловіками.
Або Свята Гора з її двадцять одним монастирем, з її корабельнями й товстозадими ченцями. Зорбас обтрушував шию, закінчуючи свої святогірські історії, і казав, вибухаючи сміхом: «Хай тебе бог береже, хазяїне, від заду віслюка і від ченцевого передка!»
Щовечора водив він мене по Греції, Болгарії, по Константинополю, а я заплющував очі і все бачив. Зорбас виміряв своїми ногами ошукані багатостраждальні Балкани, і його маленькі очі схоплювали все швидко, миттєво, як соколині. Він раз по раз витріщав їх; речі, до яких ми звикли й мимо яких проходимо байдуже, поставали перед Зорбасом страшними загадками. «Що це за загадка? — питає він.— Що таке жінка, чому вона так розкручує гвинтики нашого мозку? Що ж це воно таке — можеш ти мені сказати?» Так само він витріщався й запитував, здивовано розглядаючи дерево чи склянку холодної води. Все, на що дивився Зорбас, він щодня бачив ніби вперше.