Вона мені подобається, клята, тільки ніс широкий, плескатий — материн. Люблю її, але так, як люблять кішку чи собаку. Як тваринку. Приїжджай, зробиш і ти з якоюсь васамбійкою хлопчика, та й одружимо їх!»
Я поклав розкритого листа на коліна; в мені знову спалахнуло бажання податися в Африку — не тому, що хотілося вирватися звідси, мені й тут, на цьому узбережжі, серед простих людей було добре,— але мене гризла думка: побачити, відчути якомога більше землі й моря перш ніж померти.
Я підвівся. Вирішив не дертися на гору й пішов униз, на свій берег. Перший лист у верхній кишені жакета нагадував про себе, і мені кортіло якнайшвидше прочитати його. «Досить уже відтягувати радісні хвилини»,— казав я собі підлесливо.
Діставшись до нашої халабуди, я запалив світло, заварив чай, поїв хліба, сиру, меду та апельсинів. Потім роздягся, ліг на ліжко й розпечатав листа:
«Учителю мій і новонавернений учню, вітаю тебе!
Тут багато роботи, та ще й важкої, слава «Богу». Я загнав це підступне слово в лапки, як звіра в клітку, щоб ти не розлютився одразу, як тільки розгорнеш листа. Так ось, тут багато роботи, слава «Богу»! Півмільйона греків на півдні Росії і в Закавказзі опинилися в дуже скрутному становищі. Чимало з них розмовляє лише турецькою або російською, а проте серце їхнє з фанатичною впертістю розмовляє по-грецькому. Це наша кров, досить побачити їх — як жадібно світяться їхні очі, як хитрувато й чуттєво всміхаються їхні губи і як уміють вони господарювати й швидко багатіти,— щоб зрозуміти: це гідні нащадки твого улюбленого Одіссея, і ти полюбиш їх і не кинеш напризволяще. Що означає напризволяще? Вони втратили все, що мали й чого не мали, чимало з них голодує. Тут не можуть вони порозумітися з більшовиками, а за кордоном на них тиснуть курди. Збіглися вони, вигнанці, звідусіль у кілька міст Грузії та Вірменії, не мають ні їжі, ні одягу, ні ліків, збираються в портах і виглядають, чи не йдуть грецькі пароплави, які б забрали їх і відвезли до їхньої матері, до Греції.
Уламок нашого племені, вчителю мій, тобто уламок нашої душі, охоплений відчаєм.
Якщо ми залишимо їх напризволяще, вони загинуть. Потрібні велика любов, великий розум, ентузіазм і організаторський хист — особливо ці дві останні чесноти, які ти так любиш, коли вони вкупі,— аби можна було врятувати їх, переправивши на наші вільні землі, туди, де нашому племені бракує сили — у гори Македонії та на простори Фракії. Це необхідно. Лише так можна врятувати сотні тисяч грецьких душ і нам самим урятуватися разом з ними. Я, щойно прибув сюди, одразу накреслив, як ти й учив мене, коло, назвавши його своїм обов’язком. І сказав собі: якщо я врятую все, що в цьому колі, то й сам буду врятований, якщо ж не врятую, то я пропащий. А в цьому колі півмільйона тутешніх греків.
Я ганяю з країни в країну, згуртовую греків, пишу меморандуми, розсилаю телеграми, умовляю офіційних осіб виділити пароплави, харчі, одяг, медикаменти, благаю переправити всі ці душі в Грецію. Якщо така вперта боротьба є щастям, то я щасливий. Не знаю, чи витворив я своє щастя, як ти кажеш, по своєму зросту, але, мабуть-таки, ні, бо тоді мій зріст мав би бути величезним. Проте вважаю за краще дотягуватися зростом до того великого щастя, яке я собі уявляю, тобто до того, що простягається до найдальших кордонів Греції. Але не буду розмудровувати, бо ти валяєшся собі на своєму крітському березі, слухаєш море та сандур, маєш вільний час, а я не маю. Діяльність розпирає мене, і я радий: діло, тільки діло, іншого рятунку немає. На початку було діло — і в кінці теж.
Тепер моя думка дуже проста, наче витесана з цілого каменя. Я кажу: всі оці понтійці[36], селяни з-під Карса, купці й дрібні торговці Тифліса, Батума, Новоросійська, Ростова, Одеси, Криму — всі вони наші, наша кров, вони так само, як і ми, в душі вважають своєю столицею Константинополь. Усі ми маємо того самого вождя; ти називаєш його Одіссеєм, інші — Констянтином Палеологом, не тим, якого вбили, а отим казковим, закам’янілим. Я ж, коли твоя ласка, цього вождя нашого племені називаю Акрітом[37]. Це слово мені подобається більше, воно строгіше й войовничіше, бо як тільки його почуєш, у тобі прокидається Вічний Еллін при повній зброї, який неперестанно бореться на межах, на кордонах. На всіх межах — етнічних, духовних, психічних. А коли ти вимовляєш іще й «Дігеніс», то ще глибше розкриваєш наше плем’я — дивовижний синтез Сходу і Заходу.
Тепер я в Карсі, куди прибув, щоб зібрати греків з усіх навколишніх сіл; у день мого прибуття курди зловили під Карсом одного нашого священика і одного вчителя та й підкували їх, як мулів. Перелякані люди набилися в дім, де я влаштував своє лігво. Чути було, як усе ближче й ближче б’ють гармати курдів. Усі прикипіли до мене очима, ніби я був годен урятувати їх.
Завтра я мав вирушати до Тифліса, але тепер, перед лицем небезпеки, сором виїжджати. Отже, залишаюся. Не сказати, що мені не страшно,— страшно, але ж і соромно. Так повівся б і «Воїн» Рембрандта; він би залишився, тим-то залишаюсь і я. Якщо прийдуть курди, то буде цілком природньо й справедливо з їхнього боку підкувати мене найпершого. Такого мулячого кінця для свого учня ти, мій учителю, напевне, не чекав.
Після довгої сварки в суто грецькому стилі, ми вирішили, що сьогодні увечері всі греки зберуться зі своїми мулами, кіньми, волами, вівцями, з дружинами й дітьми і на світанку всі разом вирушать на північ, а я йтиму попереду, немов той баран-вожак.
Патріархальне переселення народу через гірські пасма й рівнини з легендарними назвами. А я стану кимось на зразок Мойсея чи Псевдомойсея, який вестиме обраний народ до Землі Заповіданої, як ти називаєш Грецію. Звичайно, аби бути на висоті своєї мойсеївської місії, мені треба скинути куці гетри, з яких ти так кепкував, закутатися в овечі шкури й мати довгу, вицвілу, масну бороду і, що найсуттєвіше, двійко рогів. Та, на жаль, я не можу дати тобі такого задоволення: тобі легше примусити мене змінити душу, ніж одяг; на мені гетри, я чисто вибритий, аж блищу, як голяк, і неодружений.
Дорогий учителю, сподіваюся, ти отримаєш цього мого листа, цілком можливо, вже й останнього. Хто знає, як воно буде. Я не вірю в таємничі сили, які нібито захищають людину, а вірю в сліпі сили, що б’ють наліво й направо, не маючи ні зла, ні мети, і вбивають кожного, хто підвернеться їм. Якщо я піду з цього світу (кажу «піду», аби не вживати точного слова, але ти все одно тремтиш, та й Я тремчу), отож, якщо я піду з цього світу, то будь здоров, дорогий учителю! Незручно мені казати, але треба: я дуже люблю тебе».
А нижче олівцем, поспіхом:
«P. S. Угоду, яку ми уклали на пароплаві, коли я відпливав, я пам’ятаю; якщо доведеться мені «йти», я тебе повідомлю, хоч би де ти був, знай і не тремти».
Минуло три дні, минуло чотири, минуло й п’ять, а Зорбас не з’являвся.
На шостий я отримав довгожданого листа, ціле послання. Було воно написане на запашному рожевому папері й завершувалось малюнком: серце, наскрізь пробите стрілою.
Я дбайливо зберіг його і ось наводжу тут з усіма розсіяними по ньому пишнотами «істинно грецького» стилю: я причесав лише його зворушливу орфографію. Зорбас тримав ручку, як тесло, натискав так сильно, що в багатьох місцях папір прорвався, а подекуди на ньому роями сиділи чорнильні плями.
«Дорогий хазяїне, пане капіталісте!
Найперш мені йдеться про те, щоб довідатися про благополучність вашого здоров’я, далі поспішаю повідомити вам, Що й ми слава богу, почуваємося чудово. До мене вже віддавна стало доходити, що я з’явився на світ не конем і не волом: лише тварини живуть, щоб тільки їсти. Аби уникнути наведеного вище звинувачення, я день і ніч творю роботу, ризикую своїм хлібом заради самої ідеї, перевертаю прислів’я й кажу: «Краще журавель у небі, ніж синиця в руці».
Багато є патріотів, які нічого через свій патріотизм не втрачають, я ж не патріот, але втрачаю на цьому; багато хто вірить у рай і тримає напоготові віслюка, я ж не маю віслюка, я вільний і не боюся пекла, де мій віслюк здох би, і не сподіваюся на рай, де мій віслюк розкошував би у стайні. Я неосвічений, не знаю, що і як сказати, але ти, хазяїне, розумієш мене.
Багато хто боїться марноти, я ж її переміг. Багато хто розмірковує, я ж не маю потреби розмірковувати. Я не радію добру і не нарікаю на зло; коли б я дізнався, що греки взяли Константинополь, то для мене це було б так само, ніби турки взяли Афіни.
Коли з цієї моєї писанини тобі видасться, що я дійшов старечого віку, напиши мені про це. Я гасаю по крамницях Кастро, щоб купити сталевий канат для нашої канатної дороги, і сміюся. «Чого смієшся, куме?» — питають мене. Але як їм пояснити! А сміюся ж я тому, що з доброго дива саме в ту мить, коли простягаю руку попробувати, чи добрий канат, мені спадає на думку: «І що воно таке — людина? Чому вона з’явилася на світ і для чого?... Я гадаю, ні для чого. Адже все одно: маєш ти жінку чи не маєш, чесний ти чи підлий, бей чи чорнороб, різниця лише в тому, живий ти чи мертвий. Як забере мене бог або чорт (Ну, що тобі сказати, хазяїне? Мені здається, що це однаково), я здохну, стану смердючим трупом, загиджу світ, і тоді цей світ буде змушений закопати мене, аби не задихнутися.
А тепер, до речі, запитаю тебе, хазяїне, про одну річ, якої боюся — іншого не боюся нічого — і яка не дає мені спокою ні вдень, ні вночі: мене страшить, хазяїне, старість, будь вона проклята! Смерть — то пусте, просто дмух! і згасла свічка, але старість — це великий сором.
Я вважаю за дуже великий сором зізнатися, що вже постарів, тож і викидаю всілякі коники, аби ніхто не розібрав, що я вже старий: вистрибую, витанцьовую, нирки мені болять, а я знай танцюю, п’ю, голова макітриться, все навколо крутиться, та я тримаюся з усієї сили, мовби нітрохи не сп’янів. Упрію, стрибну в море, охолону, хочеться мені прокашлятись — кахи! кахи! — аби полегшало, але я соромлюся, заганяю кашель назад — ну от сам скажи, ти хоч коли чув, щоб я кашляв? І не тільки тоді, коли я на людях, а й тоді, коли сам. Мені соромно перед Зорбасом, хазяїне, хоч вір, хоч не вір. Таки ж соромно!
Якось познайомився я на Святій Горі — ходив і туди, краще був би ноги переламав! — з одним ченцем, пастором Лаврендіосом із Хіоса. Цей бідолаха вірив, що в ньому сидить диявол, навіть ім’я йому дав — казав на нього Ходжа. «Ходжа хоче їсти м’ясо у велику п’ятницю»,— бурмотів нещасний Лаврендіос, б’ючи головою об поріг церкви,— Ходжа хоче спати з жінкою. Ходжа хоче вбити ігумена. Ходжа, Ходжа, не я!» — І знай б’є лобом у камінь.
Отак само і я, хазяїне, маю в собі диявола й називаю його Зорбасом. Той мій внутрішній Зорбас не хоче старіти, ніяк не хоче, та він і не постарів, то дракон, у нього чорне, як воронове крило, волосся, тридцять два (32) зуба, і за вухом стирчить гвоздика. А зовнішній Зорбас спасував, бідолаха, волосся в нього посивіло, увесь він згас, зморщився, зуби в нього повипадали, вушиська позаростали сивим, ніби у віслюка, старечим волосом.
Що мені робити, хазяїне?
Допоки два Зорбаси змагатимуться один з одним?
І котрий урешті переможе?
Якщо я скоро здохну, то це на добре, тоді ще є надія, а якщо житиму довго, тоді пропав; пропав я, хазяїне, настане день, коли я зроблюся посміховиськом. Утрачу свою свободу, примусять мене невістка й донька няньчити якогось задрипанця, якесь чудовисько, їхнє дитя, щоб воно не обпеклося, не впало, не закалялося, а як закаляється, то бери його — тьху! — і чисть!
Такі ж муки чекають і на тебе, хазяїне, і хоч ти й молодий, та все одно пильнуй! А тому слухай, що я тобі скажу! Ставай на той шлях, яким іду я, іншого рятунку немає,— давай лазити по горах, добувати вугілля, мідь, залізо, магнезію, щоб мати великий зиск, щоб нас боялися родичі, щоб друзі лизали нам ноги, щоб господарі скидали перед нами капелюхи. Якщо нам не пощастить цього досягти, то краще смерть, хазяїне, хоча б від вовка чи ведмедя, чи від будь-якого іншого звіра, який тільки запопаде нас, та й на здоров’я йому! На те ж і пустив господь звірів у світ — їсти усяких отаких, як ми з тобою, аби вони не ставали посміховиськом».
Тут Зорбас намалював кількома кольоровими олівцями високого, кістлявого чоловіка — він біг під зеленими деревами, а за ним гналося сім червоних вовків. Під малюнком грубими літерами було написано: «Зорбас і сім смертних гріхів».
Далі він писав:
37
Акріт — у Візантії військовий поселенець на південно-східних кордонах імперії. Тут натяк на героя візантійського епосу Дігеніса Акріта.