На естраді вибрикує якась кобилиця, та я на неї не звертаю уваги. Замовляю пляшку пива, коли це — гоп! — підсідає до мене така собі маленька, гарненька чорнявка, тиньку на ній — мов кельмою наляпано.
— Можна, дідуню? — запитує мене й усміхається.
Я скипів — так і вхопив би її за горло, за яблучко, цуценя нікчемне! Але стримався, бо жалію жіночий рід, гукнув гарсона.
— Два шампанських! — кажу.
(Даруй мені, хазяїне, потратив я твої гроші, але дуже сильно я образився, треба було не осоромитися, щоб і тобі, хазяїне, не стало соромно, треба було поставити ту жовтороту перед нами на коліна. Треба було. І ти б мене не залишив, я ж тебе добре знаю, отакого, беззахисного, в такий важкий час. А тому: «Два шампанських, гарсоне!»).
Прибуло шампанське, я замовив і солодощі, потім наказав подати ще шампанського. Проходив квіткар з ясмином, то я купив у нього весь кошик і висипав їй під ноги.
Пили ми, пили, але, клянусь тобі, хазяїне, я до неї й пальцем не доторкнувся. Я своє діло знаю; коли був молодим, то перше, що робив, це доторкався, тепер же, коли постарів, то перше, що роблю, це викладаю гроші.
Бути галантним, розкидатися грішми — жінки божеволіють від таких манер, божеволіють, стерви, хоч ти й горбун, і старий, і трухлявий, і Бертольдо[39], і навіть безбородий — усе забувають. Нічого не бачать, негідниці, тільки руку, що сіє грішми.
Отож викладаю я грошенята, хай тобі добре ведеться і хай тобі господь поверне їх сторицею, хазяїне, викладаю, а те дівчисько вже й відірватися від мене не може. Присувається потихеньку, тулиться своїм колінцем до моїх костомах, але я — кремінь, хоч усередині в мене все вже плавиться від жару.
Жінки, аби ти знав, якщо й тобі таке випаде, просто казяться, коли чують, що ти всередині гориш, а рукою й поворухнути не хочеш.
Ну та не буду тобі довго розводитися: настала північ, перевалило й за північ, погасли одна по одній лампи, кафешантан зачинилося. Дістав я паку тисячних купюр, розплатився, дав добрі чайові гарсонові.
Мала прилипла до мене.
— Як тебе звати? — запитує млосним голосом.
— Дідуньо! — відповідаю в’їдливо.
А та безсоромниця як ущипне мене!
— Ходімо...— каже й підморгує.
Я взяв її за руку й потиснув з натяком.
— Ходімо, моє маленьке...— відповідаю, а голос у мене чомусь хрипкий.
А далі сам розумієш. Ми ніби очманіли. А потім поснули. Коли я прокинувся, був уже полудень. Розглядаюся, і що ж бачу? Невеличка кімнатка, чистенька, як вилизана, крісла, умивальник, мило, пляшки, пляшечки, люстра, люстерка... По стінах розвішані строкаті спідниці, безліч фотокарток — матроси, офіцери, капітани, жандарми, танцівниці, жінки, одягнені лише в пантофлі. А біля мене на ліжку теплий, духмяний, розпатланий жіночий рід.
«Е, Зорбасе,— шепочу я собі й заплющую очі,— ти живцем потрапив до раю, тут чудово, тож звідси — ні кроку!»
У кожної людини, я це вже казав тобі раніше, хазяїне, свій рай, у твоєї милості рай наповнений книжками та бутлями чорнила, в іншого він наповнений бочками вина, узо чи коньяку, ще в іншого — купами англійських лір; мій же рай ось який: маленька запашна кімнатка зі строкатими спідницями та духм’яним милом і двоспальне ліжко на пружинах, а поряд зі мною — жіночий рід.
Гріх, у якому ти зізнався, уже не гріх; я цілий день і носа не висовував надвір. Куди мені йти? Чого? Яка дурниця; мені й тут було добре. Я замовив у найкращій корчмі тацю з їжею, все таке, що додає сили: чорну ікру, бризолі, рибу, різні фрукти, тістечка. І ми знову мов очманіли, потім знову поснули, прокинулися аж під вечір, одяглися, я взяв її під руку, й ми пішли в кафешантан, де вона працювала.
Щоб я тобі довго не розводився й не морочив голову, хазяїне, ця програма триває й досі. Але ти не переживай, я дбаю й про наші справи. Час від часу обходжу крамниці, прицінююсь — куплю канат, куплю все потрібне, будь спокійний. Ну що там — день раніше, день чи тиждень пізніше? Кішка, кажуть, коли поспішає, то сліпих котят приводить; отож не поспішай. Для твого ж добра я чекаю, коли прозріють мої очі й проясниться в голові, щоб нас не взяли на кпини. Канат має бути міцний, вищої якості, бо інакше ми пропали, а тому наберися терпіння й покладайся на мене.
І не треба турбуватися за мою пику, пригоди молодять мене, за кілька днів я став двадцятирічним хлопцем і так подужчав, що в мене, мабуть, виростуть нові зуби. Пам’ятаєш, у мене боліли нирки? Тепер я здоровий, щоранку дивлюся в дзеркало й дивуюся, чому моє волосся ще не чорне, як воронове крило.
Але навіщо, скажеш ти, я все оце тобі пишу? То знай, ти для мене ніби духівник, і я не соромлюся висповідати тобі всі свої гріхи. А знаєш, чому? Мені так здається, що тобі байдуже, роблю я добро чи зло. Ти теж, як господь, тримаєш мокру губку і стираєш усе, і добре, і зле. Тому я й маю сміливість усе це тобі розповідати, отож слухай далі.
Я геть розгубився, ще трохи, і зовсім зсунуся з глузду; прошу тебе, як тільки одержиш цього мого листа, візьми ручку й напиши відповідь, а поки вона дійде, я сидітиму, мов на голках. Мені здається, що вже багато років тому мене викреслено з божої книги, ба навіть і з дияволової; лише в твоїй книзі я записаний, тож виходить, мені нема до кого звернутися, крім твоєї милості, а тому дай відповідь. Ось послухай, що скоїлося.
Учора тут, під Кастро, був храм — біс його знає, якого святого! Лола — я ж таки забув її відрекомендувати тобі, Лолою її звати,— каже мені:
— Дідуню, дідуню, я хочу піти на храм.
(Вона мене й досі називає дідуньом, але ніжно).
— Ходи,— кажу їй,— ходи, бабуню моя.
— Але я хочу, щоб і ти пішов зі мною.
— Я не піду, мені там буде нудно, ходи сама.
— Е, тоді не піду і я.
У мене аж очі на лоба полізли.
— Не підеш? Чому? Не хочеш?
— Якщо ти йдеш, то хочу, якщо не йдеш, то не хочу.
— Але чому? Хіба ти не вільна людина?
— Ні, не вільна.
— Не хочеш бути вільною, чи як?
— Не хочу!
Ну що тобі сказати, хазяїне? Я мало не луснув од злості. Кричу їй:
— Ти не хочеш бути вільною?
— Ні, не хочу! Не хочу, не хочу!
Хазяїне, я пишу тобі з Лолиної кімнати, на Лолиному папері, зверни увагу, дуже прошу тебе: я вважаю, що людиною є той, хто прагне бути вільним; жінка не хоче бути вільною, то чи є жінка людиною?
Прошу тебе, дай відповідь негайно.
Дружньо цілую тебе,
Прочитавши Зорбасового листа, я довго сидів, не знаючи, як бути. Сердитися, сміятись чи захоплюватися цією первісною людиною, яка, пробившись крізь заскорузлу кору життя — розважливість, доброзвичайність, совісність — дійшла до його суті.
Зорбасові бракує маленьких, таких вигідних доброчесностей, у ньому залишилася тільки незручна, непристосована, небезпечна чеснота, що безперестанно штовхає його до крайньої межі, до прірви.
Цей неосвічений робітник, який, пишучи, ламає пера від буйного нетерпіння, переймається — наче первісні люди, що тільки-но виборсалися з мавп’ячого стану, або наче великі мислителі — фундаментальними проблемами життя й переживає їх як безпосередні невідкладні потреби. Немов дитя, він теж бачить усе, ніби вперше, і раз у раз дивується та розпитує, і все йому здається дивом, і щоранку» розплющивши очі й узрівши дерева, море, каміння, птахів, він аж рота роззявляє від подиву. «Що це за диво? — кричить.— Що це таке — дерево, море, камінь, птах?»
Пригадую, одного дня, йдучи до села, ми зустріли дідка, який їхав верхи на мулі. Зорбас вирячив свої круглі очі й утупився в мула. І, мабуть, його погляд так палахкотів, був такий пронизливий, що селянин перелякано крикнув:
— Ради бога, куме, не зуроч мені худобину!
І перехрестився.
39
Бертольдо — персонаж анонімної італійської поеми XVIII ст., веселий і хитрий королівський блазень.