Зорбас розповідав, його уява розставляла пастки, у які він сам потрапляв, поступово починаючи вірити в свою казку; і ось цієї ночі, скінчивши її якраз у ту хвилину, коли ми проходили мимо смокви Хазяйської доньки, він зітхнув і здійняв догори руки, ніби присягався:
— Будь спокійна, моя Бубуліно, моя підтоптана, заїжджена шкапо! Будь спокійна, я тебе не покину, невтішна моя, ні! Покинули тебе чотири держави, покинула тебе молодість, покинув тебе бог, але я, Зорбас, не покину!
Уже за північ ми дісталися свого узбережжя. Здійнявся вітер: він теплий, прилетів з далекої Африки. Пішли у ріст і дерева, і виноградні лози, і крітські груди. Увесь острів, розпростершись серед моря, трепетно відгукувався на живодайні повіви.
Зевс, Зорбас, збудливий вітер з півдня зливалися цієї ночі перед моїм зором у одне важке чоловіче обличчя з чорною бородою й чорним лискучим волоссям, що припадало червоними гарячими вустами до мадам Ортанс — до землі.
Коли ми повкладалися на ліжка, Зорбас задоволено потер руки.
— Чудовий день був, хазяїне,— мовив він.— Ти спитаєш, а який це — чудовий? Наповнений! Ти тільки подумай: уранці ми були десь у чорта в зубах, у монастирі, обскубли ігумена, бодай він луснув! А тоді забралися в свій барліг, здибали тут пані Бубуліну, обручилися з нею, навіть обручка є. Чисте золото. Вона мала, каже, дві англійські ліри з тих, що їй дав наприкінці минулого століття англійський адмірал, тобто плотьоводець, берегла їх, каже, на свій похорон, а тепер — дай їй боже здоров’я — віднесла їх до золотаря, і він перелив їх на обручки. Людина — велика загадка!
— Спи, Зорбасе,— сказав я,— угомонись уже, годі! Завтра ж у нас урочиста церемонія — забиватимемо перші стовпи канатної дороги. Я попрохав попа Стефаноса прийти.
— І добре зробив, хазяїне! Дуже розумно! Хай прийде і той батюшка цап, хай прийде і старшина, роздамо їм свічки, хай засвітять, це справляє враження. То буде нам чудова підтримка. Чого ти на мене дивишся? Я теж маю свого власного бога і свого власного диявола, а ось людоньки...
Він розсміявся. Йому не спалося — розум його палав.
— Ох, діду мій, дідусю! — проказав він невдовзі.— Ох, діду, хай тобі добре ведеться на тому світі. Ти був теж розпусник і шаленець, як і я,— а проте пішов до гробу господнього і став хаджі[46]. Хто його знає, чого він насправді туди ходив? А коли повернувся в село, один його кум, козокрад і гультяй, сказав йому: «Слухай, куме, чого ж ти не приніс мені шматочка священного дерева з гробу господнього?» —«Як це не приніс, куме? — відповів мій хитрющий дід — Щоб я тебе та забув? Приходь увечері до мене додому, візьми з собою й попа, хай покропить святою водою, і я тобі віддам той шматочок. Та прихопи з собою й смажене поросятко, і винця, щоб замочити таку радість!»
Повернувся дід додому, відколупав від дверей, геть поточених шашелем, шматочок деревини, отакісінький, як рисова зернина, загорнув його в вату, та ще й єлею на нього капнув, і став чекати. Коли це незабаром приходить кум з попом. І поросятко приніс. Піп накинув єпітрахиль, покропив святою водою, і передача священного дерева відбулася. По тому взялися до поросяти. І що ти думаєш, хазяїне? Не повіриш! Поклонився кум священному дереву, почепив його собі на шию, й відтоді став іншою людиною. Змінився. Пішов у гори, приєднався до повстанців і почав палити турецькі села, безстрашно кидатись на кулі. Бо чого ж йому боятися? Він же мав при собі священне дерево, тож свинець його не брав.
Зорбас розреготався.
— Все залежить від уяви,— сказав він.— Якщо ти віриш, то тріска з трухлявих дверей стає священним деревом, якщо не віриш, то цілий Чесний Хрест стає трухлявими дверима.
Варто лишень доторкнутись до Зорбасової душі, як вона присне іскрами.
— Ти на війні був, Зорбасе?
— А я знаю? — буркнув він і насупився.— Не пригадую. На якій ще війні?
— Ну, я хотів сказати, чи бився ти за вітчизну?
— Слухай, не облишив би ти ці теревені? Глупство то все, минулося — забулося.
— Ти це називаєш глупством, Зорбасе? І тобі не соромно? Отак ти кажеш про вітчизну?
Зорбас витяг шию, глянув на мене. Я теж лежав на ліжку, наді мною горіла лампа. Він довго дивився на мене суворим поглядом, потім згріб вуса в кулак:
— Ну й зелений...— нарешті промовив він.— Школярське м’ясо, школярський розум... Кажу я тобі, кажу — та все на вітер, даруй мені, хазяїне.
— Та як це так? — заперечив я.— Усе я розумію, клянусь тобі, розумію!
— Авжеж, розумієш розумом. Кажеш: правильно, неправильно, це так, це не так, ти правий, ти неправий. А що з цього випливає? Я дивлюсь на твої руки, на ноги, на груди, коли ти говориш, а вони залишаються німі, вони не промовляють нічого. Наче в них нема крові. То чим же ти можеш розуміти? Головою? Пхе!
— Ти, Зорбасе, кажи, не викручуйся! — крикнув я, щоб роздратувати його.— Здається мені, не дуже ти, негіднику, старався за вітчизну!
Зорбас оскаженів. Він так торохнув кулаком у стіну, що каністри озвалися громом.
— Я, ось цей самий,— загорлав він,— і не кажи мені такого, я вишив власним волоссям Аю Софію й носив її з собою, почепивши на шию, як талісман, біля серця. Ось дивись, оцими ручиськами вишив, оцим ось волоссям, воно тоді було чорне, як воронове крило. Гасав з Павлосом Меласом, я, ось оцей самий, по македонських бескеттях — сміливець, богатир отакенний, звір, обвішаний пряжками, фляжками, талісманами, ланцюжками, патронташами, пістолями. Я весь був у залізі й сріблі, в заклепках і цвяхах. Коли я йшов, то стояв гуркіт, ніби від кавалерії. Ось подивись отут, отут, отут... Подивись!
Він задер сорочку й спустив штани.
— Піднеси-но сюди лампу!
Я підійшов до нього з лампою. Світло впало на худе дрябле тіло: глибокі рубці — сліди від куль, не тіло — решето.
— А тепер глянь і сюди!
Перевернувшись на живіт, він показав мені спину.
— Бачиш, ззаду хоча б тобі один рубець... Зрозумів? А тепер забери лампу геть!
Зорбас натяг штани й сорочку, сів на ліжку.
— Глупство! — люто ревнув він.— Сором! Та коли ж це вже людина стане людиною? Носимо штани, комірці, капелюхи, а все одно ми й досі мули, вовки, лисиці, свині. Ми, кажуть, маємо образ і подобу божу! Хто? Ми? Тьху на наші морди!
У пам’яті Зорбаса спливали страшні спогади, він скаженів щодалі дужче й цідив щось нерозбірливе крізь свої розхитані дупласті зуби, аж раптом скочив на ноги, схопив глек з водою й припав до нього. Вода остудила його, він трохи вгамувався.
— До мене тільки доторкнись, як з мене одразу стогін — я весь у ранах. То що ж ти взявся мене клювати за жінок? Я, коли зрозумів, що вже став справжнім чоловіком, то навіть не озирався на них. А якщо й озирався, то доторкався до них лише на мить, одним скоком, як ото півень, і зразу йшов геть. «Смердючі куниці,— казав я собі,— смердючі попаді, хочуть випити з мене силу, бодай вони пропали!»
Так ото взяв я рушницю — і в путь! Пішов у партизани, став комітаджі. Якось уже в сутінках пробрався в болгарське село і сховався в одній стайні. Якраз на обійсті місцевого попа, лютого кровопивці-комітаджі. Ночами він скидав рясу, перевдягався на чабана, брав зброю й шастав по грецьких селах, а вранці, удосвіта, повертався назад, обмивав із себе грязюку та кров, і йшов на утреню. Саме тими днями було вбито одного грецького вчителя, просто в ліжку, сонного. Отож увійшов я в попову стайню, чекаю. Ліг долілиць на гній, за парою волів, і чекаю. Коли це пізно ввечері й піп заходить порати худобу; стрибнув я на нього й зарізав, як вівцю. Відрізав йому вуха й забрав собі — я, бачиш, збирав колекцію болгарських вух. Узяв вуха та й пішов.
За кілька днів подався я знову в те саме село просто опівдні — прикинувся мандрівним торговцем, зброю залишив на горі; хотів у селі купити хліба, солі та царухи[47] для хлопців. Коли це біля одного будинку побачив п’ятеро одягнених у чорне босих дітлахів. Вони тримали одне одного за руки й жебрали. Троє дівчаток і двоє хлопчиків; найстаршому було, мабуть, років з десять, а найменше, зовсім немовля, сиділо на руках у більшої дівчинки, вона його цілувала й пестила, щоб не плакало.