— Що сталося з твоїм пальцем, Зорбасе? — скрикнув я.
— Нічого! — відповів він, ображений, що я не зрадів дельфінам так, як мав би зрадіти.
— Відрізало в якійсь машині? — не відступав я.
— Та яка там машина! Я сам його відрізав.
— Сам? Навіщо?
— Що ти розумієш, хазяїне! — мовив він, здвигнувши плечима.— Я ж казав тобі, що перепробував усіх ремесел. Якось був я й гончарем. Любив це ремесло до нестями. Чи знаєш ти, що то таке — взяти кавалок глини й зробити з нього що Хочеш? Хуррр! — гуде круг, кавалок крутиться, як несамовитий, а ти над ним і кажеш: зроблю глечик, зроблю миску, зроблю світильник, зроблю чорта! Ось що таке людина, скажу я тобі. Воля!
Зорбас забув про морську хворобу, вже не гриз лимон, очі його заблищали.
— Ну, а палець? — допитувався я.
— Ага! Він заважав мені на крузі: стирчить, не дає робити те, що хочу. То я одного дня схопив тесло, та й...
— І що, не боліло?
— Як би то не боліло? Хіба я колода? Я людина, і мені болить. Але ж він заважав у роботі, кажу ж тобі, от я його й відрубав.
Сонце вже зайшло, море трохи заспокоїлося, хмари розвіялись. У небі затремтіла вечірня зірка. Я подивився на море, на небо і поринув у роздуми. Отак любити ремесло, щоб узяти тесло й відітнути палець, хоч тобі й болить... Але я приховав хвилювання.
— У такий спосіб можна зайти надто далеко, Зорбасе! — сказав я, сміючись.— Отак само колись один аскет, як розповідають житія, побачив жінку, і в нього прокинулось бажання, то він схопив сокиру...
— Бодай його лиха година побила! — урвав мене Зорбас, дібравши, що буде далі.— Щоб отаку річ відрубати! Сто чортів йому в печінку, дурневі! Адже ця благословенна річ ніколи не заважає...
— О ні! — заперечив я.— Заважає, та ще й як...
— У чому?
— Потрапити в царство небесне.
Зорбас лукаво поглянув на мене.
— Та це ж, дурнику, ключ від раю!
Він підвів голову, пильно подивився на мене, ніби хотів угадати, якої я думки про потойбічне життя й царство небесне, про жінок і попів, але, здається, не зміг мене розкусити, тож тільки замислено похитав своєю сивою подзьобаною головою.
— Скопців не пускають у рай! — кинув він і замовк.
Я ліг у своїй каюті і взяв книжку. Будда й досі панував моїми думками, і я почав читати «Діалог Будди й Пастуха». Протягом останніх років цей діалог навівав мені душевну рівновагу та впевненість у собі.
«Пастух: — Їжа моя зварилася, овець я подоїв, двері хижі взяв на засув, вогнище моє горить, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!
Будда: — Вже я не маю потреби ні в стравах, ні в молоці, моя хижа — вітри, мій вогонь погас, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!
Пастух: — Маю я волів, маю корів, маю батьківські пасовища й одного бугая, який покриває моїх корів, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!
Будда: — Не маю я ні волів, ні корів, не маю пасовищ. Не маю нічого. І нічого я не боюся, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!
Пастух: — Маю я пастушку, слухняну й вірну, вже багато літ вона моя дружина і так мені гарно тішитися з нею вночі, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!
Будда: — Маю я лише душу, слухняну й вільну, вже багато літ я плекаю її й навчаю тішитися зі мною, тож ти, моє небо, можеш лити дощ, скільки хочеш!»
Ці два голоси промовляли й далі, а мене огорнув сон. Знову повіяв вітер, і хвилі били в прозоре товсте скло ілюмінаторів. Я, наполовину плоть, наполовину прозорий дим, гойдався між сном і безсонням. Хвилі змінилися страшним штормом, пасовища потонули, потопилися і воли, і корови, і бугай. Вітер зірвав покрівлю з хижі, вогонь погас, дружина закричала і впала мертвою в болото. А Пастух заголосив і заволав, та я не чув, що він кричав. Він волав, а я поринав усе глибше й глибше в сон, плавно, як риба в море.
Коли я прокинувся на світанні, праворуч від нас, гордо вигнувши круту спину, простягався величезний острів, і гори мирно усміхалися крізь імлу під вранішнім сонцем. Навколо шуміло море, синє, як ультрамарин.
Зорбас, закутавшись у грубу коричневу ковдру, жадібно вдивлявся в Кріт. Його погляд перебігав від гір до низин, потім допитливо ковзав уздовж берега, неначе всі ці землі він уже бачив і тепер йому було приємно згадувати знайомі місця.
Я підійшов до Зорбаса, поклав руку йому на плече і сказав:
— Ти, мабуть, не вперше прибуваєш на Кріт! Бо розглядаєш його, як давнього друга.
Старий тяжко зітхнув; йому зовсім не хотілося починати розмову.
Я засміявся:
— Що, Зорбасе, ліньки розмовляти?
— Не ліньки, хазяїне,— відповів він,— але якось важко.
— Важко?
Зорбас помовчав і ще раз поволі обвів поглядом узбережжя. Він спав на палубі, тож його сиве кучеряве волосся блищало росою. Вранішнє сонце вимальовувало всі глибокі зморшки на його щоках, на підборідді й на шиї. Нарешті його м’ясисті, одвислі, як у цапа, губи заворушилися.
— Важко мені вранці розкривати рота для балачок, важко, то ти вже вибачай,— сказав він і знову втупив круглі очі в Кріт.
Задзеленчав дзвінок — скликали на ранкову каву. З кают посунули жовті пом’яті пики; жінки із сяк-так укладеними, готовими щомиті розтріпатися зачісками, штовхаючись, заточувалися від столу до столу,— від них пахло блювотиною й парфумами, а їхні посоловілі очі дивилися злякано й тупо.
Зорбас сидів навпроти мене і смакував каву, мружачись від насолоди. Хліб він намазував маслом і медом. Обличчя його проясніло, подобрішало, губи розм’якли. Я потай спостерігав, як він поволі виповзає зі сну й мовчання і як жвавішає його погляд.
Аж ось Зорбас запалив сигарету, жадібно затягнувся, з волохатих ніздрів цівками пішов синій дим. Підібгавши під себе праву ногу, старий розсівся по-турецькому. Тепер він міг розмовляти, тож і почав:
— Чи це вперше я їду на Кріт? — Він примружився і глянув крізь ілюмінатор удалину, туди, де виблискував Псілорітис[12].— Ні, не вперше. У дев’яносто шостому був я парубок хоч куди. Борода й кучері мої тоді були справжнього кольору — чорні, як дьоготь. Мав я тридцять два зуба, і коли випивав, то спершу з’їдав закуску, а потім і тарілку, на якій її подавали. А тут на тобі — мов лихий попутав — саме тоді Кріт знову повстав.
Я в той час був мандрівним торговцем. Ходив по селах Македонії, продавав галантерею, а як плату брав сир, вовну, масло, кролів, кукурудзу, все це перепродував і мав подвійний прибуток. У будь-якому селі знав, де можна переночувати — всюди знайдеться добросерда вдовиця, дай їм боже здоров’я! Тій ниток подарую, тій гребінь, тій хустку чорну — носити жалобу по покійному чоловікові, та й сплю у господині під боком. Дешевизна!
Таки ж дешевизна, хазяїне! Життя як у бога за пазухою. Так ні, не мав чорт роботи, Кріт знову взявся за зброю. «Тьху! — кажу.— Проклята доля! Чи цей Кріт, кінець кінцем, дасть нам спокій!» Махнув я рукою на нитки та вдовиць, узяв рушницю, приєднався до інших нетяг, та й подалися ми на Кріт.
Зорбас замовк. Ми пливли тепер широкою спокійною затокою з піщаними берегами, хвилі вривалися в неї й розбігалися довкола, не розбиваючись, а тільки залишаючи піну на піску. Хмари розвіялись, засяяло сонце, і дикий Кріт утихомирено всміхнувся.
Зорбас відірвав від нього погляд і лукаво глянув на мене краєчком ока.
— А ти, хазяїне, мабуть, гадаєш, що я оце тепер почну розводитися, скільки зітнув турецьких голів та скільки турецьких вух заспиртував, як це заведено на Кріті... Викинь це з голови, ліньки мені та й незручно якось. Тепер, як уже дійшов розуму, я все думаю, що то воно за осатаніння таке, що то воно за божевілля, коли ти рвешся скрутити якусь іншу людину, котра нічого тобі не зробила, скрутити й відрізати їй носа й вуха, розпороти їй живіт, та ще й волаєш до бога, щоб він прийшов тобі на поміч, тобто, Щоб і він відтинав носи й вуха та розпорював животи? Але ж це тепер, а тоді, бач, кров моя кипіла, де б той розум узявся, щоб отак розмірковувати! Правдиві, чесні роздуми потребують спокою, старості, беззубого рота. Коли ти беззубий, тоді можеш легко сказати: «Годі, хлопці, не гризіться!» А от коли маєш усі тридцять два... Людина замолоду — звір, хижий звір, людожер!