Зітхнувши, він узяв зі столика номер журналу «Прайвит ай». Коли консультант його покликав, Страйк спершу і не почув: він захоплено читав сторінку під загальним заголовком «Урна Лендрі», де було повно журналістських фантазій на тему справи, яку вони з Робін допомогли розкрити. Стільки колумністів згадало про Каїна й Авеля, що журналу довелося робити спецвипуск з алюзією на знамениту математичну задачу.
— Містер Стрик? — удруге покликав консультант.— Містер Кемерон Стрик?
Страйк підвівся, широко усміхаючись.
— Страйк,— чітко вимовив він.— Мене звати Корморан Страйк.
— О, вибачте. Пройдіть сюди...
Поки Страйк кульгав слідом за лікарем, з його підсвідомості спливла фраза — слова, які він прочитав задовго до того, як побачив перше мертве тіло, помилувався водоспадом в африканських горах чи дивився, як змінюється обличчя убивці, коли той розуміє, що його спіймали.
«Я іменем зробивсь».
— От сюди, до столу, і зніміть, будь ласка, протез.
Звідки ж прийшли ці слова? Страйк ліг на стіл і насупився, дивлячись у стелю, не зважаючи на консультанта, який схилився над обрубком його ноги і щось бурмотів, роздивлявся, обережно мацав.
За кілька хвилин пам’ять Страйка видобула рядки, вивчені дуже давно.
Від мандрів не спочину; буду пити Життя до денця; скільки жив, радів Багато, і страждав багато з тими, Котрі мене любили, і самітно;
На березі й у морі, що Гіади Бентежили: я іменем зробивсь...3