– Bonne chance, mon ami [9], – пробурмотів Фермін.
Наступної миті він уже поринув у темряву, що пахла порохом, відчув доторки холодного заліза до шкіри й здався на невідворотний вирок долі.
2
По недовгому часі Фермін зауважив, що гуркіт двигунів стихає і судно лягає в дрейф у спокійних портових водах. За його підрахунками до пристані вони мали дістатися ще нескоро. Протягом двох чи трьох проміжних зупинок його вуха вивчили всю послідовність і навчилися розбиратися в тому переплетінні звуків, що супроводжувало причалювання: починаючи від розмотування швартових і брязкоту якірних ланцюгів аж до жалібних поскрипувань корпусу корабля, припнутого до пристані. Окрім незвичної біганини й голосів на палубі, Фермін не міг розпізнати жодної з цих ознак. Із невідь-якої причини капітан вирішив зупинити судно раніше, і Фермін, який за попередні майже два роки війни добре затямив, що несподіванки часто ведуть до прикрих наслідків, зціпив зуби і став молитися знову.
– Непорочна Діво Маріє, я зрікаюся свого непрощенного агностицизму разом із іншими мерзенними вигадками сучасної науки, – прошепотів він, ув’язнений у цій неначе труні разом із уживаними гвинтівками.
Відповідь на його молитву не забарилася. Фермін почув, як до їхнього корабля підпливає і черкає об його корпус щось, що, схоже, було іншим, меншим, судном. Якусь хвилю по тому серед метушні матросів палубою розляглися чіткі, майже військові, кроки. Фермін проковтнув клубок, що підступив йому до горла. На корабель піднялися сторонні люди.
3
«Тридцять років у морі, а найгірше завжди стається біля самого суходолу», – думав капітан Аррáес, спостерігаючи з капітанського містка за групою чоловіків, які щойно піднялися трапом з бакборту [10]. Вони погрозливо розмахували зброєю і відпихали матросів убік, готуючи прохід тому, хто, либонь, був у них за головного. Арраес був людиною моря, із тих, що мають обличчя й волосся випалені сонцем і сіллю і вологий погляд яких здавався завжди потьмареним паволокою сліз. Молодим він гадав, що люди підіймаються на борт корабля в пошуках пригод, однак прожиті роки навчили його, що пригоди завжди чекають на тебе саме в порту, і то не такі приємні, як хотілося б. У відкритому морі нічого боятися. На суходолі, натомість, останніми днями капітана дедалі частіше нудило.
– Бермехо, передай по радіо в порт, що нас затримано і що ми прибудемо з запізненням.
Бермехо, його старший помічник, що стояв поруч, зблід і став труситися, мов із пропасниці. За останні місяці бомбардувань і сутичок це траплялося з ним чимраз частіше. Колишньому боцману на круїзних лайнерах, що курсували Гвадалквівіром, бідолашному Бермехо бракувало духу для такої роботи.
– А звідки ви знаєте, капітане, що нас затримано?
Арраес зупинив свій погляд на чоловікові, який щойно ступив на палубу. Загорнутий у чорне габардинове пальто, у рукавичках і крислатому капелюсі, він, здавалося, був єдиним неозброєним серед усіх цих прибульців. Арраес стежив за тим, як чоловік неквапно йшов палубою. Його рухи свідчили про ідеально прораховану байдужість і холоднокровність. Погляд очей, які ховалися за темними окулярами, ковзав по обличчях матросів, його ж власне лице не виражало нічого. Нарешті чоловік зупинився посеред палуби, звів погляд на місток і привітався, знявши капелюха з голови й розтягнувши губи в гадючій посмішці.
– Фумеро, – пробурмотів капітан.
Бермехо, який, здавалося, став нижчим сантиметрів на десять відтоді, як цей тип ступив на палубу корабля, поглянув на свого начальника, білий як крейда.
– Хто? – ледве здолав запитати.
– Політична поліція. Спускайся й скажи всім, щоб не втнули якоїсь дурниці. А потім передай по радіо те, що я тебе просив.
Помічник кивнув, але навіть не рушив із місця. Арраес скинув на нього пронизливим поглядом.
– Бермехо! Мерщій! І, заради Бога, не обісцися!
– Слухаюсь, капітане!
Якусь хвилю Арраес лишався на містку сам-один. День видався ясний, кришталеве небо, де-не-де помережане хмаринками, що поспішали кудись, змусило б аквареліста нетямитися з захвату. На мить капітан замислився, чи не варто сходити до своєї каюти за револьвером, який він тримав у шухляді, що замикалася на ключ, але усвідомивши наївність цієї думки, Арраес лише гірко посміхнувся. Він глибоко вдихнув і, защіпаючи ґудзики на своєму пошарпаному кітелі, спустився з містка на палубу, де, крутячи цигарку між пальцями, на нього вже чекав давній знайомий.