Згадую про це миролюбне місце з найкращими враженнями, адже саме в таких маленьких відсталих голландських долинах, які трапляються у розлогому штаті Нью-Йорк, і населення, і звичаї, і традиції залишаються незмінними, а великий потік мігрантів і нововведень, які спричиняють такі разючі зміни в інших частинах цієї неспокійної країни, зовсім не обходить місцевих мешканців. Долини ці — немов маленькі заводі зі стоячою водою поблизу стрімких потоків, озерця де можна побачити соломинку чи бульку, що спокійнісінько хитаються, немов на якорі, або повільно кружляють у своїй іграшковій гавані, не порушуючи поспіху течії струмка. Хоча й минуло багато років відтоді, коли я вештався в сонячних відблисках Сонної Балки, досі себе запитую, чи не доведеться мені застати ті самі дерева і ті самі сім’ї на тому самому етапі життя у своєму захищеному лоні?
У цьому закутку природи у віддалений період американської історії, тобто тридцять років тому, був один гідний чоловік, котрого звали Ікабот Крейн і котрий перебував або, як він сам казав, «забарився» у Сонній Балці, щоб навчати тутешніх дітей. Він був уродженцем Коннектикуту, регіону, який постачає Штати не лише мізками, а й робочою силою. Щороку звідти прибувають цілі легіони корчувальників лісу і сільських учителів. Прізвище Крейн[2] дуже пасувало цьому чоловікові. Він був довготелесий, цибатий, вузькоплечий, із довгими руками та ногами. Кисті рук вилізали на цілу милю з його рукавів, ноги більше нагадували дві лопати, а вся його постать була якась безглузда. Голова маленька та пласка зверху, просто величезні вуха, булькаті зелені, наче скляні, очі й довгий, як у кулика, ніс, що нагадував флюгер, який опинився на шпилі, щоб визначити, куди віє вітер. Побачивши, як наставник походжає схилом вітряного дня, коли його одяг розвівається і тремтить на тілі, можна було б прийняти чоловіка за якогось провісника голоду, що спустився на землю, або опудало, яке втекло з кукурудзяного поля.
Приміщення його школи складалося з однієї великої світлиці, складеної з неотесаних колод. Вікна були частково засклені, а частково заліплені аркушами зі старих книжок. У години, коли не було уроків, школу охороняла закручена на ручці дверей лозинка, а віконниці стояли підперті кілками. Отож злодій міг би влізти туди без жодних зусиль, проте натрапив би на певні перешкоди при виході. Ідею цю будівничий Йост ван Гуттен, найімовірніше, запозичив у сильця на вугрів. Будинок школи стояв у віддаленій, але живописній місцині, просто біля підніжжя пагорба, порослого деревами, біля потічка, і на одному кінці галявини росла самотня грізна береза. Звідси тихий гомін учнів, які вголос вчили свої уроки, нагадуючи гудіння вулика, добре було чутно літнього дня. Час від часу школярів переривав авторитетний голос педагога, з інтонацією погрози або наказу, що інколи супроводжувалися свистом березового прутика і підганяли якогось ледаря на шляху до знань. Щиро кажучи, вчитель був сумлінним чоловіком і завжди дотримувався золотого принципу: «Пожалієш різку — зіпсуєш дитину». Учні Ікабота Крейна, певна річ, зіпсовані не були.
Проте я не вважаю, що він був одним із тих жорстоких шкільних владик, котрі насолоджуються шмаганням своїх підданих. Навпаки, він чинив правосуддя розсудливо, а не строго. Наприклад, рятував від покарання спини слабких і перекладав тягар на сильних. Милував хирлявого, нещасного шмаркача, який тремтів при найменшому помаху лози, але справедливість при цьому нітрохи не страждала завдяки подвійній порції різок широкоплечому голландському вітрогону, який хизувався своєю безстрашністю, та під березою нітився і хмурнів. Вчитель називав це «виконувати свій обов'язок перед батьками» і ніколи не накладав покарання без вельми втішного для покараного застереження про те, що завдяки впевненості наставника в позитивних наслідках «він запам'ятає це і дякуватиме йому до кінця своїх днів».
Коли ж шкільні уроки закінчувалися, вчитель навіть ставав супутником і приятелем для старших хлопчиків. У святкові дні супроводжував малюків додому, особливо тих, хто мав симпатичних сестер або хороших господинь-матерів, у котрих полиці з наїдками ніколи не були порожніми. Отож йому справді вдавалося підтримувати хороші стосунки з учнями. Прибутки від школи були такими мізерними, що їх заледве вистачало педагогові на хліб щоденний. Крейн був справжнім ненажерою, хоч і худий, але апетит мав, як у анаконди. І щоб втамувати його, намагався, згідно зі звичаями цього краю, засиджуватися та харчуватися в оселях фермерів, чиїх дітей він навчав. Таким чином вчитель жив тиждень в одних, після чого переселявся до інших разом із усім своїм куцим майном, яке перев'язував бавовняною хустиною.