– Покинув жінку Геракл, то покинуть й матір сини задля тієї чужої кривди-недолі… Що мені вона?..
І намовила Агатирсоса та Гелона братові Скитові у війні помогти.
– Свій, чей же, ближче, як теє невідоме людство!
А Скит задумав на Кіммерійську землю війною іти, багата-бо вона, й скарб золотий такий має, як жодний на світі.
Таж що кіммерійці – численні й сміливі, до помочі синам і сама Мелюзина стала.
На «смертну чверть», коли місяць убуває («щоб так і ворогів убувало!»), наварила Мелюзина зілля таємного. Довго степом й лісами ходила, доки зібрала «із баб». Але таки знайшла й бабу вузьку, й бабу космату, й бабу зелисту, й бабу безлисту, бабу тонкоколосу, й бабу косу приморську й підгорську, лісову й польову. І бабу смердячу, й бабу свинячу, ще й найлихішу зі всіх: бабоху пся помента[20].
Подумала: ще й баб’ячого прокльону[21] докинула.
Коли ж відвар прохолонув, змішала його з гадячим салом й, чарівні слова промовляючи, доти намащувалась ним, аж на велетенського полоза перетворилась.
І поплазувала Мелюзина-гад травою степовою, будяччям та крутаями головатими, щоб нишком підслухати:
– Про що кіммерійці радяться?
Кіммерійці ж, замість ради, до сварки-суперечки стали. Одні-бо:
– Відступимо? – казали, – Чи ж мало у світі землі? Нову країну собі знайдемо. Зі скитами ж – як воювати? Твердий це та жорстокий нарід. Не дурно ж сама назва їхня «скит» – «лукострілець» обозначає! Тікаймо, доки час!
Інші ж на те не годились:
– Ганьба нам відступати, коли ми розумніші за них, дикунів. Тільки бій!
Та й стали до бою. Тільки не з ворогом, а самі між собою. І, власними руками, самі себе перебили. Всі полягли. Тільки жіноцтво лишилось, щоб мертвих поховати, плач нагробний вчинити.
Агатирсос же, Гелон та Скит, землю кіммерійську собі підбивши, вчинили велику, урочисту учту.
Цілих биків, на рожнах печених, поросятами начинених їли, м’ясо кінське до прозора вив’ялене і дрохв степових і лебедів печених. Вино ж – з черепів ворожих пили.
Але Мелюзині не сиділось на учті. Вкрилась чарівниця до таємної печери своєї, гаддю постать на себе взяла та й ну кіммерійською землею нишпорити-никати.
Вождь-бо кіммерійський, забитий, таємниці скарбу не видав. Що ж скарб існував, – про те всі знали. Ще за царя Таргітаоса – того, що то доньку бога Бористена за матір мав! – впали – казали люди! – з неба на землю Кіммерійську золоті плуг, ярмо та сокира й миска.
Тільки ж взяти – торкнутись того скарбу ніхто не міг. Вогнем пекло те ясне золото, що блищало, мов сонце.
Один тільки син Таргітаосів – Колоксаїс об той скарб пекучий не попалився. Взяв його й власними руками добре вкрив до певної схованки. З того часу лише єдиний володар кіммерійців – дідич Колоксаїсів – знав, де той скарб вкрито. Коли ж нині вбито володаря – зникла й дорога до скарбу.
Таж чари Мелюзині на що?
Доти ворожила, зілля варила, наговори чинила, аж скарб об’явила.
Сама, нічмо, полозом-гадом до скарбу дісталась й вже з землі здобула золоте ярмо та плуг.
Таж так до праці своєї занурилась, що незчулась, як на колісниці – тій самій, що за неї мужа собі здобула, – сам Зевс із Гераклом перед нею спинились.
На плече Гераклове Громобійця сперся, гострим поглядом орліх очей на чарівницю дивиться.
Злякалась Мелюзина. Не гніву Зевсового, а того, що, вглядівши її в подобі полоза, зненавидить Геракл гадюку-чарівницю.
Швиденько наговірне слово сказала, але що зілля при собі не мала – тільки по пас зійшла з чарівниці гадяча шкіра. Далі ж – як Мелюзина не заклинала – луската шкіра тільки тісніш та дужче тіло чарівниці обпинала. Як приросла до нього.
Зевс же грізні брови сиві зсунув. Аж хмари димом почали куритись.
– Покинь чарування! – гуркотом грому прокотився голос Зевсів. – Звичаєм людським сама ти лихо утворила, долю приправила. Вмій же тепер прийняти її. Не щирим коханням – лукавством дружину собі ти здобула. За коней себе віддала! Слово, дане дружині, ти зломала, синів йому не послала. В бою ж синам – не як мати героям, а як полоз-гад чарами-хитрощами помагала. І нині у переможених скарб не з бою – як здобич – береш, а в нічній пітьмі – як злодійка крадеш… Ще ж, лукавству свойому допомагаючи, моє наймення, як зброю собі, брала, донькою моєю себе називала.
Бачить Мелюзина: програла всю гру. І в гніві-досаді – мовляв: нема чого вже більше втрачати! – проти самого Зевса стала:
– А хіба ж не все створене – діти твої, отче людей і богів?