– Так, – притакує, схиляючи сиву голову Громобійця. – Тільки ж, коли ти мене своїм батьком називала, не братерськи ти себе до всього створеного рівняла. Але себе понад рештою людства вивищувала. Най же нині буде долею твоєю – і синів твоїх – те, що ти сама їм і собі вибрала: хліборобами будуть нащадки їхні – вказав на золотий плуг. Але ж ходитимуть самі в ярмі! Що ж «лукострільцем» ти наймолодшого свого назвала – борня й війна не переведуться на землі цій. Сама ж ти – напівжінкою-напівполозом гадом лишишся, най не змилиться ніхто у природі твоїй. Стерегтимеш скарби кіммерійські, якщо ти до них така ласа. Що ж ніжність жіночу й тепло ти зі серця свого вигнала й за вічну красу навіть щастя віддати хотіла – най тобі станеться по бажанню, невмируща красуне! Дружини й синів ти більше не побачиш. Коли ж холод зимовий впаде на землю з вітром-намороззю, – заглядатимеш з плачем-зітханням до людських осель, де ясним вогником світить кохання жіночого серця… Сльозами-дощем плакатимеш, Мелюзино, вітром ледовим зітхатимеш… доки не зрозумієш, що людське щастя тільки в любові…
– А що ж мій дружина – Геракл? – тільки й знайшла в собі слів Мелюзина.
– Не дружина тобі той, кому ти лукавством у життя втерлась! Вічну юність він матиме за дружину. Вічно молодим-бо лишається той, хто, про себе забуваючи, за ліпшу долю – іншим – без відпочинку бореться!
І хмари струсив зі свого плаща сивий Зевс. Завісою імли накрили вони землю.
З ясної ж лазурі, понад хмарами осяяна радісним сяйвом, до Геракла простягала руки Вічна Юність: вона мала обличчя доньки Амікуса – Пірени, що Любов вище за життя цінила…
НА ДЕЛОСІ
«Перш як зачну розповідати, мушу попередити: не дивуйтесь, що називаю варварів грецькими найменнями».
Росою небесною – росою з-під хмар зійди, світлий боже!»
Пісня ладоржиць[22], жрекинь богині Лади, тане у притьмі лісової святині. Печера «Соняшного Народження» сховалась від світу у хащах посвятного бору. Причаїлась під корінням старезних дубів, що виросли з того самого зерна, з якого й Мати Земля повстала.
Мерклий вогонь ватри таємно освітлює постаті молоденьких жрекинь: Лада – весняна богиня й приємна їй квітуча юність.
Заквітчані вінками з омели та галузок зеленої ялини, ладоржиці схилились над висіченою з «дикого каменю» мискою: купають Сонце-немовлятко, що народилось саме у хвилину весняного рівноденства – найтаємничого зі всіх земських свят.
Дві жрекині приклякли. Кладуть на розіслану мережану хусту, що накриває золото пшеничної соломи, прикрашений чотирма свічками вінок з зеленої ялини. Його сплетено ще перед місяцем, на знак, що нове Сонце почне вічний круг свого вічно поворотного бігу, розділеного на чотири пори року.
Наймолодша з посвятних дів, Арга[23], свіжа, як яблуневий квіт, виймає з купелі новонароджене Сонце. Навколо голови дерев’яного зображення бога, вирізаного з дикої грушки, грає золото шпичастого німба. Ватра обсипає його іскрами відблисків. І бліднуть у тому миготливому сяйві вогники товстих восковиць, що по дві в руці тримають їх ладоржиці.
Таємними світелками зорять погляди очей-агатів. Золотий сповивач обвиває хрест-нахрест грубо назначену фігурку бога, що нагадує ворочок сиру, затягнений вгорі зашморгом.
Ввесь білий одежею й волосом, співець – боян Вальто – дає знак молодому своєму учневі, Відрадові. І оба разом вдаряють у струни. А Вальто скандує.
– Ізлякалися-ізбентежились та всі країни земні, коли матінка Ніч Темна[24] мала сина породити.
Непереборний-бо буде – те знали. Тому бентежились – лякались, щоб лихо їм від переможного не сталось.
Як птаство перелетне країни сполошились. По світу цілому заметушились. З-під ніг матінки Ночі пурхали – тікали. На себе ступити не давали.
Лише острів невеликий, що на хвилях коливався, – він твердої землі корінням не тримався[25], – як відчув Матінки Ночі зітхання, до ніг їй килимом постелився. Стелячись молитвою ревною володареві моря поклонився.
– Підопри мене, володарю, берлою тризубом! Щоб матінка Ніч не оступилась, щоб до морських глибин та не звалилась![26] Слава ж Даждь-богові, що силу-радість дарує!
Слава Даждь-богові, що народжується немовлятком, Яр-богом могутнім виростає, на старця Хорса дозріває і знов немовлятком у світ повертає.
Жрекині встромили до дерев’яних гнізд ставників свої восковиці й, вхопившись за руки, заточились плавкими рухами, зображуючи танцем вічний біг соняшного життя.
22
Цікаво, що ще нині в Сербії називають «ладоржицями» (очевидно: ладожрицями) закосичених зеленню дівчат, що зі співами ходять селами на Зелені свята, а потім збираються на забави: співи, танці.
23
Так називає Геродот привезену з Бористену на Делос діву, що зі своєю подругою Опідою стали потім славними в Греції пророкинями – пітіями.
26
Цю пісню чула авторка у Києві від лірника, якого було покликано до київського Інституту благородних дівиць разом з московським «сказателем» билин. А професор Вас. Ник. Малінін висвітлював різницю між «южноруським» і «собственно руським» світоглядом й «підходом» до теми.