Заглибившись у вивчення карт, хлопець не помітив постаті, що ховалася за стовбуром каштана, і навіть не почув трохи згодом, як ледь чутно зашерхотіло листя, ніби всмоктуючи в себе гнучку й мовчазну, мов привид, постать. Аби прибулець, який зараз ховався на каштані, запізнився лиш на кілька часток секунди, його неодмінно помітили б Урсу, Лучія та Марія, які саме підходили до дерева. Але оскільки ніхто нічого не побачив, розмова, здається, почалася під знаком найповнішої безпечності.
— Вікторе, невже ти справді роздобув карту? — спитала Марія. — Це неймовірно…
— Як бачите, — відповів Віктор, розгортаючи перед ними аркуш паперу.
Погляди всіх жадібно прикипіли до карти. Тільки Віктор спокійно, ніби сам себе, спитав:
— Чому ж нема Йонела й Дана?
І саме цієї миті з’явився, важко дихаючи, Дан.
— Він не хоче йти!.. Я просив його, погрожував йому, блазнював перед ним… А він не хоче! Каже, треба повторити геологію… Покажіть і мені карту!
Віктор глянув на годинник. До дзвінка залишалося ще сім хвилин.
— Що робитимемо? — спитав він. — Маріє… Ти не хочеш спробувати привести Йонела?
Легко було бачити, що Вікторова пропозиція не принесла ніякого задоволення Марії, але вона не мала звички заперечувати, то й погодилась, не забувши при цьому кілька разів скривити носа. Якби це просив хтось інший, вона зчинила б крик або навіть сварку, на яку не вистачило б цілої перерви. Але оскільки просив Віктор… Марія швидко пішла, навіть побігла до приміщення школи.
Решта всі знову схилилися над картою. Вони тримали її на колінах і вдивлялися в неї пристрасними очима.
— А що означають оці сині лінії? — спитав Дан.
— І цього не знаєш ти, ти, великий чемпіон із ребусів?! — здивувалася Лучія. — Що б це могло бути?
— Та це ж підземні річки! — вмить здогадався Дан. — Мамо рідна, всюди — тільки річки… — Але його враз охопив неспокій: — Мамо рідна, а як же ми їх перейдемо?
— Тим-то й ба, — відповів Віктор. — Це проблема номер один! Як нам перейти річки? Про їхню глибину карта не говорить жодного слова… А ще ж ви забули про озера. Може бути, що вони дуже глибокі. Тож як нам бути?
Лучія кілька разів ляснула рукою по спинці лави:
— Увага! Дві хвилини на роздуми — як знайти найкраще рішення! Почали!..
Усі заходилися виконувати наказ Лучії, хоч і несподіваний та дивний. Голови в руки, очі заплющені, повна зосередженість.
І цією несподіваною паузою скористався Трясогузка — отой довготелесий хлопець, якому це прізвисько недавно приліпив Тік. Він устиг вчасно сховатися за каштаном, та зараз йому довелося зле. З лихом-бідою він таки видерся на дерево, хоч не обійшлося без подряпин на руках, але тепер на додачу по ньому аж до потилиці бігав цілий мурашник. Хлопець зручніше вмостився на розсоху й почав струшувати мурашок, мовчки терплячи страшні страждання. Проте навіть у цьому незавидному становищі вуха його були нашорошені, готові вловити найпотрібніше слово.
На його нещастя, час, запропонований Лучією, затягнувся. А кілька найдопитливіших мурашок залізли під сорочку й побігли по животу.
5
Але не тільки на одного Трясогузку напали мурашки.
В одному з класів двоє підлітків, Марія та Йонел, хоч по них і не повзали мурашки, зазнавали зараз приблизно таких самих відчуттів. Не минуло й двох хвилин, а їм вдалося посваритися так, як іншим не вдається й за три дні, і це тому, що коли Марія знайшла Йонела, то він сам стояв у класі, зіпершись на підвіконня, і мовчки дивився невідь-куди надвір.
— А нам сказали, що юний Едісон готується до геології, — накинулась на нього Марія. — Чи, може, він намагається уявити, який вигляд має юрський період на шкільному подвір’ї…
— А тобі що від мене треба, пофарбована Косинзяно?[3]
— Нестерпний!
— Бридка!
— Едісон безхребетний!
— Що?
— Те, що почув! Безхребетний! Ми тебе чекаємо всі, а ти корчиш із себе казна-що. Стій і лічи листя на акації. Якщо вже полічив стебла трави…
— А навіщо мені стебла трави? — спитав той спантеличено. — Навіщо?..
— Щоб побачити, чи вистачить тобі на десерт…
— Слухай, негіднице! Якщо ти зараз же не підеш звідси, то я запущу руки в твої коси…
— Та що ти кажеш? — розлютилася Марія. — Мені здається, що ти надто цінуєш свої щічки, аби відважитись на таке. Тобі ніхто не казав, що ти дуже кумедний?
Йонелові, здається, набридли Маріїні образи:
— Та й ти теж неспроможна на щось дотепніше. Ти, мабуть, навчилася від свого братика…