Лицарі Дикого Поля. Том 1

Від самого початку роман написано російською мовою. Моїм бажанням було довести, що про Україну можна колоритно розповідати будь-якою мовою — від цього моя країна не стане гіршою. Уже потім я самостійно переклала книгу рідною українською мовою.

Наостанок хотілося б сказати декілька слів про український степ, описи якого часто можна зустріти на сторінках роману, зокрема й на початку першого розділу. Я народилася й виросла в українських степах. Це — мій край, я щиро люблю його і прагну донести до читачів неповторну красу українських просторів такою, якою бачать мої очі та відчуває моя душа.

З повагою,

Ярослава

Розділ І. СТЕП

Без справжньої дружби життя — ніщо.

Марк Туллій Цицерон

Безкрайнє море трав розстилалося на всі боки Дикого Поля[1], наскільки вистачало погляду, і наповнювало душу п’янким відчуттям свободи. Блакитні далі степу вабили до себе будь-якого мандрівника — хотілося йти і йти до них, аби перевірити, чи насправді там усе таке сіро-блакитне, яким здається здалеку.

Липневе сонце в яскраво-блакитному, майже синьому, безхмарному небі заливало своїми промінчиками ці простори, нещадно палило їх, а в повітрі тремтіло марево, наче над розпеченим залізом. Це жагуче повітря було сповнене п’янкими пахощами степових трав, які ще дужче духмяніли у спекотний полудень і серед яких особливо виділявся гіркуватий аромат полину. Яскравими, бузковими плямами квітла шавлія. Медово-золоті кружечки пижма скромно виглядали з густої трави й намагалися перевершити жовті серцевинки ромашок, що гордо вигинали свої білі пелюсточки. А блакитні квітки петрова батога на жорстких стеблинах зовсім не звертали уваги на суперництво сусідів і заманювали до себе легкокрилих метеликів та диких бджіл. Смарагдовий і соковитий навесні, літній степ починав уже потроху блякнути й рудіти від літньої спеки, поступово перетворюючись на гігантський жовтавий килим із вигадливим візерунком із зелених гайків, що росли вздовж блакитних річечок.

Але нікому було милуватися красою Дикого Поля — можна весь день скакати на баскому коні й не зустріти жодної живої душі. І лише потворні половецькі баби ось уже декілька століть понуро витріщалися з давніх курганів на всю цю буйну пишність трав та сріблястих ковилів.

Уся живність, що мешкає у степу, сховалася від полуденної спеки. І тільки ступивши під покров розлогих лісів, що тяглися вздовж Дніпра, можна було відчути прохолоду. Дивовижне видовище відкривалося подорожньому, який потрапляв у ті краї — пишна й соковита зелень лісу спліталась із яскравою бірюзою дніпровських вод.

Але ось пустельну тишу степу порушив тупіт — двоє коней швидко скакали до зеленого гаю. Благородні тварини відчули близькість води, а змучені спекою вершники в передчутті прохолоди квапили своїх коней. Вершниками були двоє вільних низових козаків[2], двоє найкращих друзів.

Один із них — гордовитий козак Марко Воловодченко, киянин. На вигляд йому можна було дати років тридцять, хоча насправді йшов лише двадцять п’ятий. Пишні чорні вуса, запечені сонцем крупні, мужні риси обличчя робили хлопця старшим на вигляд, але однаково не позбавляли привабливості, а розумний погляд сірих очей викликав прихильність до нього будь-якої людини.

Другий козак — хоч і одноліток Воловодченка — був на подив гарним і здавався молодшим. Утім, веселий погляд синіх очей і ніжні, майже жіночні риси обличчя приховували крутий норов і хоробрість свого власника, що іноді межувала з нерозсудливістю.

Звали красеня Тимофієм Клесінським. На Січі гострі на язик козаки-запорожці так і прозвали хлопця за привабливу зовнішність — Красунчик[3]. Спочатку це прізвисько зачіпало юного козака за живе і здавалося йому зовсім не мужнім, несолідним. Відтак, поміркувавши, хлопець визнав його гідним, та й він його повністю виправдовував. Тимофій був нащадком знатного та багатого українського шляхетського роду, але зазвичай він називався своїм січовим прізвиськом, замовчуючи походження.

Обганяючи один одного, козаки увірвалися під покров лісу. Розпашілі коні відчули, що вода вже зовсім близько, і від цього ще більше прискорили свій біг. Спішившись, обидва приятелі скинули одяг і майже одночасно стрибнули у прохолодну воду. Якби в цю мить скульптор, який створював прекрасні статуї античних богів, був присутній на дикому березі Дніпра, він неодмінно схопився б за різець: такі чудові статури мали обоє друзів — високі, сильні і стрункі, з широкими м’язистими плечима, — кожен із цих двох міг стати прообразом для статуї Аполлона.

1

Дике Поле — історична область малозаселених причорноморських та приазовських степів між річками Дністром на заході та Доном на сході. Частину Дикого Поля, розташовану на місці сучасних Кіровоградської, Дніпропетровської, Донецької, Луганської областей, та окремі частини Запорізької, Миколаївської та Херсонської областей України називали Запоріжжям, або Низом, де мешкали низові козаки та в різні часи розташовувались запорізькі січі. (Тут і далі за текстом примітки автора.)

2

Низове козацтво — інакше Військо Запорізьке Низове, вільні українські козаки, які мешкали нижче від дніпровських порогів та не підкорялися жодній владі, не перебували на службі в Речі Посполитої та були окремою військовою організацією на кшталт лицарського ордену.

3

Козаки дуже часто давали людям, котрі прибували на Січ, нові прізвиська, які скрадали справжнє ім’я та походження людини, оскільки багато хто втікав не лише від кріпосної залежності, а й від покарань за злочини, тож зміна імені давала змогу приховати минуле.