Марко був єдиною людиною, у якій пані Марися душі не чула. Вона ніжно піклувалася про нього, балувала та віддавала хлопчику все те добре, на що була здатна. Натомість молодші онуки, на біду, були зовсім байдужими бабусі — вона ставилася до них, мов до тягаря, і без утоми шпигала малечу з усякої нагоди та й без неї.
Однак, попри все це, бабці не вдалося своєю надмірною любов’ю зіпсувати Марка — він зростав чуйним, добрим і скромним хлопчиком. Йому було нестерпно гірко щодня бачити, як бабуся, яку він теж по-своєму любив, так несправедливо й жорстоко вчиняє з його молодшими братиком та сестричкою й тиранить батьків.
Щоби більше не бути причиною образ, які бабуся заподіювала молодшим онукам, Марко вирішив утекти до батька. Йому нелегко далося це рішення, адже через сором’язливість така далека подорож у незвідані землі лякала ще дитячу душу. Також тривожили юного Марка і наслідки вчинку — як сприйме це мама, котра й так важко пережила відхід батька із сім’ї. Проте Марко більше не міг терпіти знущань та сварок і таки зважився на втечу. І згодом стане зрозуміло, що недарма.
У перші дні після втечі хлопця від гніву проклятої баби нікому не було спокою — вона відправила за онуком погоню, мучила і челядь і дочку. Стара навіть писала особисто самому кошовому отаману, вимагаючи повернути їй онука. А в разі відмови погрожувала ватажку всілякими Божими карами, навіть тим, що подасть скаргу польному гетьманові[7], якщо отаман негайно після отримання цього листа не відправить Марка додому в супроводі солідного загону козаків для захисту слабкої та безпорадної дитини від небезпек, що можуть спіткати в дорозі. Прочитавши листа, кошовий викликав до себе Марка. Ні, він не збирався задовольняти вимогу літньої пані, оскільки кожна людина мала право вільно прийти на Січ і так само вільно покинути її, тож навіть він не мав права цьому перешкоджати. Утім, кошовий отаман сповнився цікавості й вирішив подивитися, що ж це за дитя таке, якщо за нього так переживають удома?
Оглянувши з ніг до голови високого підлітка міцної статури, кошовий зареготав до сліз, уявивши, як такого здорованя з пошаною везуть додому під охороною найкращих головорізів. Марко не міг зрозуміти, чим він викликав такий бурхливий сміх у кошового отамана, і страшенно зніяковів. Але потім гордість, посилена образою, узяла в ньому гору, і хлопець зухвало заявив:
— Чим же я такий смішний тобі, пане кошовий, що ти іржеш наді мною, мов кінь над вівсом?
Отаман аж очі витріщив на таку зухвалість. У його руках зосереджувалася вся влада над військом — військова, судова, адміністративна. Ніхто, жоден козак, не смів виявляти до нього неповагу. Кошовий насупився, але Марко й оком не повів. Придивившись до хлопця, отаман зрозумів, що своїм сміхом образив його до глибини душі. Тоді він просто простягнув йому бабусиного листа. Прочитавши, Марко сполум’янів до коренів волосся.
— Невже мені доведеться поїхати додому?! — запитав він, намагаючись голосом не видати свого хвилювання.
— А ти що, бажаєш залишитися? — усміхнувся отаман.
— Це моє єдине бажання.
— Ну якщо ти, синку[8], такий хоробрий до зухвалості навіть зі мною, то що ж ти витворятимеш із бусурманами, соколе? — ласкаво відповів кошовий. — Нехай мене повісять, як Юду, але твоїй бабці такого нахабу, як ти, я не віддам! Хай стара карга хоч самому чортові скаржиться! Іди та не журися ні про що.
Неодноразово писала старенька й самому Маркові, благаючи повернутися додому, натякаючи, що вона не переживе розлуки з милим онуком, усохне від туги і її поховають раніше від назначеного Богом часу. Поступившись гордістю, написала вона навіть своєму зятю, де слізно і смиренно благала його пробачити всі помилки і вплинути на сина. Проте все було марно — ні Воловод, ні кошовий отаман, ні сам Марко так і не зглянулись ані на гарячі благання жінки, ані на її погрози.
Утім, немає лиха без добра: після втечі улюбленого онука пані Марися немов протверезіла — вона трохи одумалась, пом’якшала й тепер набагато рідше отруювала життя своїй родині, а радше тим її членам, які залишилися і яким просто нікуди було від неї втекти.
7
8