Покон не дозволяє ханові перечити радним, ба навіть виказувати свою прихильність чи неприхильність до їхньої речниці. Одначе, коли висловляться всі, мусить підвестися й сказати своє слово — таке, щоб всіма сприйнялося і всіх утвердило в хановій правоті. На що пошлеться, дошукуючись того слова, коли більшість мислитиме інакше? Назве ту більшість недостойними бути привідцями в родах? А чи личить йому, молодому ханові, виставляти себе так перед кметями?
«Чому ж тоді їм личить виставляти мене перед усіх безтямком і вважати за безтямка? Еге, чому?»
— Усі висловилися? — підвівся і став на повний і не набагато менший, ніж у Коврата, зріст.
— Усі!
— І сказали, що хотіли сказати?
Мовчання.
— Питаю: чи все сказали, що хотіли сказати?
— Та ніби ж усе.
— То слухайте, що я скажу. Поділяю наміри ваші поліпшити долю люду кутригурського. Поділяю й ту, всіма сподівану, мисль, що зараз є нагода піти за Дунай і сісти на ліпших, ніж маємо, землях. Та не поділяю всього іншого, кметі, і найперше не поділяю поспішності. Кажете маємо знятися родами своїми і йти з усіма пожитками негайно. А я питаю: як же це ми знімемося й підемо з дітьми, родовою старинею, пожитками, що є в кожному роді, на зиму глядячи? Чи встигнемо і землю взяти на меч і сулицю[24], і стійбища розбити в одібраній у ромеїв землі, і про тепло в наметах подбати? Стужі там такі ж люті, як і тут, на Онгулі, і поживи для себе, комоней, товару, що є в кожному роді, теж треба буде не менше, ніж тут. А ще хотів би знати й таке: посягаємо на Задунав'я і забуваємо чомусь, що перш ніж вийти в ромейські землі й утвердити себе в них, маємо пройти по антській землі. Чому ніхто з вас не замислився, як пройдемо, коли анти сіли вже на самому Дунаї й перекрили колись доступну всім гостинну путь[25]? З мечем і сулицею? А чи стане в нас сили і на антів, і на ромеїв? Не стане, кметі. Отож і гадаю собі: коли вже ми націлилися йти в ромейські землі, спершу маємо піти до антів та скласти з ними ряд[26] на мир і злагоду. Без того похід наш у ромеї не буде успішним і пожиточним.
— Досі ж всі ходили за Дунай та з-за Дунаю і не питали згоди.
— Досі — так, а віднині не ходитимуть. Кажу ж, анти стали там ратною силою, сподіваюсь, розумієте, що то не так собі.
Кметі, мабуть, не сподівалися такого — знов загомоніли. Та гомін їхній не обіцяв уже бурі.
— Хто ж піде з сольством? На кого покладемо повинність ублагати антів, аби дозволили іти через їхню землю з миром?
І знову викликався говорити Котрагіг.
— Сольство, як і всю виправу, очолюй, хане, сам. Ти двічі вже явив нам мудрість свою, гадаємо, являтимеш її і далі.
За сим разом ніхто не зважився перечити старому, окрім самого Завергана.
«А цього я й не хотів би брати на себе, кметі», — подумав, щоправда, вголос нічого не сказав. Як би там не склалося, сольство не триватиме так дуже вже довго, лише зиму наблизить. А за зиму встигне набутися з Каломелою і вгомонити Каломелу. Вона тямковита в нього, мусить зрозуміти: більшого домогтися від кметів несила, принаймні зараз.
V
Відгриміли бубни, відспівали сопелі й у стольному городі тиверців. Два літа тому — одні, учора — другі. Від тих, перших, лишилася у князя Волота всього лиш приємна згадка, від сих — і відчуття видимої присутності. Воно й зрозуміло: ті гриміли й виспівували давно, ці — учора. А проте знає, певен: не лише свіжість вражень має вагу. Відчуття дотримання даної колись обітниці — також. Ано, хіба не казав собі і раз, і вдруге, і вдесяте: «Клопіт — клопотом, устави — уставами, а про те, що обіцяв Малці, не забувай». Здається, все робив, аби було так, як вона хотіла. Послюблення ж — останнє, що міг зробити для дітей Малчиних і передусім для найменшої з них — Милани. Так обернулося, що не кликав одну з другою і не казав: «Слюбся ти з сим, а ти з сим». Мужів обирали серцем і здається, не схибили. Златка почуває себе за Ближикою[27] слюбною та втішеною, і Милана йшла до свого Кушти на воседля і квітнула, гейби квітка передлітньої пори. Бо таки втішена, що слюбиться саме з Куштою, а тим немало тішить і його, князя Волота. Одне, то неабияка радість бачити дитя своє щасливим, а друге, не лише доньки вдоволені своїм вибором, він, вітець їхній, теж. Бо обрали не гірших, таки ліпших, достойних. І віком та видом браві молодці, і на розум та вдачу не скудні. Та й в ратнім ділі здається, не останні будуть. Кушта, щоправда, занадто молод іще щоб ставити його на чолі тисячі чи воєводою на обводах. А проте молодість — не гандж і не завада. Мав би міцну руку та був би на розум гострий, все інше прийде. Ближика теж не набагато старший був, коли наспіла потреба ставити його на чолі залоги в Тірі і заодно — волостелином[28] подарованої доньці займанщини між Дністровським лиманом, Третьою рікою і Третім озером. Хіба не вагався князь, зважуючи на молодість зятя? А поставив бач, і не помилився. Ближика он який лад навів у Тірі і на обводах поблизу Тіри. Вепр тільки мислив зробити те, а Ближика уже зробив: забрав туди передусім жону свою Злату, затим повелів забрати жон, дітей чільним мужам, ба навіть не чільним. «Віднині ваше місце тут, — сказав. — Укореняйтеся і будьте тверді на мислі: іншого посаду для вас у Тиверській землі немає й не може вже бути». Те саме каже й поселянам, що зголошуються сідати у його волості. І що найбільше, мабуть, важить — казання ті підпирає вигодами та винагородами, а де вигода, там спокуса, де спокуса, там пожвавлення і певність: з таким воєводою і волостелином не пропадеш. Кушта яко ратний муж теж достойний того, щоб покладати на нього надії і на розум не скудний. Отож пожде якийсь час та й посадить його по сусідству з Ближикою — у відібраному в Вепра, яко зрадці, Холмогороді. Як би там не було, кровне єднання — найбільш надійне єднання. А йому, князю, надія на вірність воєвод, тим паче у полуденних обводах Тиверської землі он як потрібна. Має Чужкрая, Власта, Ближику. Коли посадить там Кушту та ще двох-трьох синів, кого тоді боятися йому? Твердь он яка надійна буде.
25
Гостинна путь — у давнину по прикордонню залишалася незаймана земля, якою вільно було їздити торговому люду —гостям, як і всім іншим, надто переселенцям.