— Ви не доведете нас до ханського стійбища, — зауважив Світозар одному з привідців у турмі, що охороняла полонених. — Коли й далі будете так годувати та поїти, як досі, бігме, не доведете. Чи не бачите, починається мор.
— Звідки знаєш? — став-таки на розмову обрин.
— Я гіппократик, ескулап. Здобув вищу науку в Константинополі, знаю: це починається мор. А коли піде він між нас, не пощадить і вас, воїв каганових.
Обрин зміряв його питливим зором.
— Справді ескулап є?
— Ано.
— То що, по-твоєму, маємо вдіяти?
— Наперше — одібрати й вести окремою турмою всіх, хто занеміг, а ще ліпше лишити їх в котромусь із сельбищ паннонських до видужання. Всім іншим тра давати лише варену страву і кип'ячену воду.
— Хм, — хмикнув обрин і зловтішне посміхнувся. — Чого захотів — вареної страви. Ніби ми самі споживаємо її в путі. А ось одібрати… Одібрати заслаблих можна, це ти діло кажеш.
Оперіщив огира й погнав уперед, а на першім перепочинку в надвечір'я покликали Світозара й сказали:
— Тут затримаємось. Одбиратимемо немічних. Ти яко ескулап правитимешся надалі з ними.
Отака ловись. З одної халепи вибрався, у другу вскочив. Се ж треба буде ходити за немічними, дбати, аби дотягли до ханового стійбища. А як дбатиме, коли під руками немає анічого і в руках також нічого? Ото тільки й помочі буде, що рада: там не пийте, того не їжте. Доки сам не надбає її, немочі, вештаючись між немічних. Ано, коли се не просто труєння, а мор, так і буде.
Та другого ж дня втішився: його не в'язали тепер до інших, тепер він спроможний скористатися першою-ліпшою нагодою і втекти.
Пірнув у тоту мисль, гейби у сон звабний, та й прогнав од себе страхи. Бігме, так і вчинить. За слабими, сплутаними неміччю, яко надійними путами, менше пильності, не така чисельна охорона, тож скористається сим і втече. Першої ж ночі, за першої більш-менш сприятливої нагоди.
На щастя і подив, удостовірився: на цих паннонських долах немає обрів, тут живуть сельбищами слов'яни.
— Ви — склавини? — поцікавився в одного, коли поїв далі від криниці полонених і брав із його рук вилиту в цебер воду.
— Словени, легінику. А ти хто, що по-нашому говориш?
— З антів я, слов'янин, як і ви.
— Йой, то як же між ромеїв потрапив?
— Навчався у них. Повертався по науці за Дунай і втрапив у той вир, що іменують ратною виправою. Ось тепер маю ділити долю полоненого обринів. Слухай, — притишив голос. — Чи ти не переховаєш мене, коли застане ніч і я уникну пильного ока обринів?
— Окрім хижі, не маю де ховати, достойний родаку. А втім, — похопився, — загорода ще є, вівці у загороді. Принишкнеш серед них та й пересидиш, доки підуть. Я навмисне не виганятиму рано.
— Спаси біг. Так і вчинимо.
Порав немічних, а доглядався до обрів: де вони, за ким пильнують і чи пильнують. На лихо, кілька з тих, що ледве дотягли до ночівлі ноги, покликали Світозара й попрохали: «Порятуй, достойний молодче. Далі не маємо сили іти».
Хотів було сказати: «Як же я порятую вас люди, коли ви он які слабі та змалілі, а я нічо не маю такого, що могло б пособити вам?» Одначе не сказав, навпаки, заспокоїв: він піде зараз до людей і розпитає в них, чи немає поблизу трав, якими можна було б побороти язвеницю, що обсілась у череві і спричинила неміч. А пообіцявши, не міг уже забутися, пішов до того ж словена, з котрим брав біля криниці воду, й запитав, чи він знає таку траву — кінський щавель.
— Ано, — не задумуючись, кивнув словен.
— І він є тут, поблизу сельбища?
— При путівцях та у ярах є.
Далі не думав уже про втечу. Діждався досвітку й пішов до привідці охорони, став благати його, аби затримався на день: він, ескулап, довідався від люду тутешнього: поблизу є трави, котрими зможе баяти[124] немічних. Най дозволить достойний привідця піти та назбирати їх. Коли те станеться, моровицю буде подолано.
Обри переминалися, видно було, їм не терпілося йти далі. А проте й загроза моровиці лякала. Тож, помонявшись, дозволили ескулапові піти за сельбище й зібрати те, що хотів.
Тих, знеможених до краю, не порятував уже: вони попрощалися з життям до того, як Світозар встиг назбирати трави та виготовити з неї свій декокт. Зате дужчим, кого моровиця не взяла ще аж надто, відвари з кінського щавлю, назбираного, до речі, щедро, повнісінький віз, мало-помалу стали повертати силу, а з силою й певність: цей ескулап — молодець із тямою, з ним не пропадуть.