— Який там супокій, гадаю, бачили і знаєте: обри пройшлися лавою по всій Фракії. А де об'являються обри, там кров і татьба найнемилосердніша.
Він був на диво упертий нині, князь Лаврит. Такий невдоволений ними і такий упертий, що Ардагастові сумнів закрався уже в серце: чи не пощастить схилити князя-вітця на свій бік? А схилити тра. Та хвиля, що зродилася між воїв склавинських, її не стримати вже.
Сказав, як думав:
— То ви забороняєте похід?
— Не раджу. Якщо хочете, то й забороняю. Ромеї побили обринів. Вони в силі зараз. Чи ви відаєте, яка то сила? А коли то — палатійські когорти імператора, ті, що встигли повернутися з Ірану?
— Про се можна довідатися до походу.
— То спершу довідайтесь, а потім ідіть уже до мене за згодою. І ще одне скажу вам, князі Склавинії: не туди спрямовуєте ви мислі свої. З Візантією ми раніш сусідили, сусідитимемо якось і далі. Казав уже і ще скажу: обри — ось хто супостат ваш щонайперший. Кажете, маєте силу, здатну і себе захистити, і тим, що на терені Візантії живуть, допомогти. То киньте передусім ту силу на обрів, зітріть їх з лиця землі нашої, а тоді вже про все інше думайте і дбайте. Вони погромлені є, чули? Се ж нагода з нагод. Не супостатів — соузників, може, слід шукати вам нині серед візантійців.
Князі переглянулися.
— А що, це й справді так. Князь-вітець діло каже: обри погромлені, це і є вона, нагода добити їх та й позбутися біди. Згадаймо, хто плюндрував нашу землю найбільше з усіх? Вони, обрини! Хто погрожує їй і погрожуватиме? Таки вони!
— Братове! — підвівся високий і дужий Мусокій. — Князь-вітець правду сказав: то перші і найлютіші наші супостати. На них і спрямуймо свою силу. Тим паче, що є нагода. Вони колись не були содругами ромеїв, віднині й поготів не будуть ними. Знаєте, що вчинили обри сими днями з полоненими ромейськими! Витнули до ноги.
— Як то?
— Хотіли продати тим же ромеям, та в імператора чи то фіск спорожнів до краю, чи ще щось завадило, одначе відмовився купити в обрів своїх легіонерів. На лихо, ті почали мерти, уражені язвою, то каган і повелів своїм турмам: витнути всі двадцять тисяч, аби не ширили моровиці.
Йому не йняли віри. Сиділи, приголомшені, й мовчали приголомшено, далебі, сподівалися ще чогось.
— Звідки князь знає таке?
— З вельми достовірних уст, братове. Бачив на торжищі одного з тих, що втекли від страти і тим порятували себе від смерті. Хочете, я доправлю його сюди, самі почуєте. Тим паче, що він — не ромей, із наших є, слов'янів. Княжич антський.
— Отак? Чому ж опинився серед полонених ромейських? Був воєм чи стратигом у них?
— Ба ні. Студіював науки в Константинополі. Повертався по завершенні студій домів та й опинився в лабетах обринів-татей.
— Веди його сюди, — ожвавився та й подобрішав князь Лаврит. — Такий багато може знати.
XXXIII
Склавини не мали таких, як у ромеїв, городів та фортець. Жили сельбищами і норовили сідати ближче до оседку волостелина, спорудженого в зручному для оборони місці: над річковою крутопаддю або на узвишші. Кожен такий оседок мав утаємничений доступ до води і був достатньо просторий, аби в ньому вмістився при лихій годині люд прилеглих сельбищ, ба навіть їхній найнеобхідніший скарб. А ще він мав довкола надійні забудови з високими й доступними стінами, та вежі з бійницями, та ворота, що перекривали вхід. Оседки ті іменували градцями, а їхніх волостелинів або всього лиш волостелинами, або й князями, важило те, який був волостелин і як багато сельбищ могло знайти захист у його градці, коли людові погрожував супостат.
Саме тому — і, мабуть, тільки тому — серед склавинів було надто багато князів, а ті з них, що мали неспокійну вдачу і могли повести за собою окольний люд, коли йшло про оборону краю чи похід за Дунай, величалися великими й поважалися більше, ніж інші, окрім найстаршого, князя-вітця.
Мусокій належав до великих князів та й градець-острог більший, ніж по всіх околіях, і торжище при градці, багатьом знане. На ньому завше товпився люд, не бракуємо його й того дня, як Мусокій дістав повеління Лаврита доправити збіглого з полону анта на раду князів склавинських. Лимарі-сідельники продавали сідла, збрую, ткалі — хустки барвисті, гаптовані туніки, скудельники[125] — свої витвори: окрини[126], поставці, корчаги, лагвиці[127]. Та чи не найбільше товпилося його, люду, в рядах, де продавалися посмаги[128], парений набіл у маленьких окринах, сир овечий, смажене там-таки, при покупцях, м'ясо. Пахощі його вивертали Світозарові нутро, і він сів далі від спокуси — між гуслярів, калік перехожих. Якийсь час сидів і дослухався до їхніх пісень, до бесід-пересудів, зрештою не втримався і попрохав, аби котрийсь дав і йому заграти на гуслях.