Це було схоже па відмову, і Заверган занепав духом. Дивився па привідцю тиверців усе ще благальне, та разом з тим і примітне ніяково. Волот загледів те і, мабуть зглянувся на нього і його бідкання.
— Най хан погостює в нас день-другий, — обізвався перегодом. — Мушу зібрати всіх ліпших мужів Черна та його околій і порадитися, як нам повестися в сім ділі, аби і з ромеями не розбити глека, і з вами, сусідами в Помор'ї, також. А зараз прошу всіх за княжий стіл, одвідати страв господині моєї, звеселити серце і розум питієм.
Вдовольнялися стравами та напоями княгині Миловиди за дня, вдовольнялися й тоді, як стемніло, зайшло на ніч. І не лише князь із ханом та ті, що стояли коло них. Прибули на княжий пир чільні мужі тиверської дружини, було немало і з городських, надто мужів думаючих, нагодився з Волина й нарочитий муж[33] князя Доброта Мезамір. Тож і бесіда весь час точилася довкола одного й того ж: чи гоже, справді, сваритися з кутригурами? Чи віддавна не так було: хто хотів, той і йшов за Дунай, кому треба було правитися з-за Дунаю, той і правився? Племена-сусіди, як і привідці племен, не в одвіті за тих, що приходять, вони в одвіті за себе — і тільки. Хан правду каже: Тивері на всіх не вистачить і всіх собою вона не прикриє. Так мають і сказати ромеям: ви пильнуйте себе, ми — себе. А те, що є ряд про невторгнення, то так воно і є: Тивер не вторгається, вторгнулись кутригури, користуючись поконом вільно ходити обводами чужої землі.
Хан розчулився в тих бесідах і поривався присягнути кров'ю, що буде вірний обіцянці, що матиме Тивер і тиверців за добрих сусідів як нині, так і в віках. Йому вірили, з ним були щедрі на питіє і ще більше на благоволіє. А другого дня по обіді вже князь зібрав радних і вчинив із ними осібну від гостей раду: як бути з кутригурами?
Радилися довго і ставилися до того, чого хотів хан, по-всякому, а утвердилися на несподіваній і, як видалося всім, єдино можливій гадці: хай ідуть кутригури за Дунай, одначе не там, де є тиверські сторожові вежі й проторені до них путі. Самі мають прокласти їх і переправитися в місцях, де на них ніхто не сподівається, Тивер удаватиме, що не відала про те.
Князь Волот не одразу, все ж змушений був визнати: то справді слушна порада, і не барився уже ознайомити з нею привідцю кутригурів.
VI
Флавію Петру Саватію Юстиніану не було підстав нарікати на давно померлу й забуту в житейських клопотах матір. Як би там не було, не хтось інший — таки вона, убога селянка з Верхньої Македонії, винагородила його по тільки ликом і статурою Аполлона, а й щасливою долею, коли начистоту, може, найщасливішою з усіх смертних. Хто він був, коли правився з загубленого між гір, нікому не відомого селища Таурісій у таємничу столицю Візантійської імперії? Звичайнісінький пастух: босий, напівзодягнений, з висмаленою сонцем кучмою волосся на голові і з полотняною бесагою[34] за плечима. А он як обернулося: став імператором найбільшої в світі імперії, повновладним володарем мало не півсвіту — всієї Передньої Азії з численними провінціями, починаючи від Палестини, Сірії, Аравії, Фінікії, Месопотамії й кінчаючи Вірменією, а ще Понта Пелемона, Єленопонта, Дакії, Фракії, стародавнього Іллірика і ще стародавніших грецьких провінцій полуночної Африки, мало не всієї Італії. Чи це так собі і чи тому тільки, що в Константинополі сидів тоді, в день його, Юстиніанової, появи, кревний дядечко в іпостасі імператора Юстина? Ба ні, не тільки тому. Була ще й воля всевишнього, покликана молитвами матері, що проводжала сина в таку далеку і таку непевну путь, як була й дарована тією ж матір'ю в день появи Флавія Петра Саватія на світ всеблага заступниця — доля. Це вона подбала тоді ще, як Флавія колисали в колисці, аби імператор Анастасій не залишив для трону, на якому он скільки возсідав, спадкоємця, аби серед тих, хто щойно оплакував його, восторжествувала не злагода — ворохобня, і така що не лишала найменшої надії на примирення. Сенат, циркові партії, аристократи Константинополя уповали на Іпатія, Анастасійового небожа, а всесильний Амантій, тимчасовий правитель по Анастасію — на розпалені в собі жадання: ні в якому разі не випустити з рук даровану богом владу. І пішло, і завертілося. Поки аристократи справляли по Анастасію поминки та обходжували Іпатія (а то ж як слід було втокмачити йому, чого сідає в імператорське крісло, чию руку має тримати, коли сяде), Амантій накинув оком на дядечка Юстина, тодішнього привідцю сили, що на неї спирався трон — імператорської гвардії, і сунув йому до рук яко особі впливовій серед гвардійців немалу купу солід[35], а заодно і повеління: не скупитися ними сипати щедро й навсібіч, одначе з неухильною метою: аби гвардія посадила на трон не Іпатія, а Феокрита, особу довірену і в усьому покірну Амантію. «Досить аристократам правити нами», — сказав утаємничено і гнівно, уповаючи ясна річ, на те, що дядечко яко колишній плебей візьме той гнів до серця й подбає, аби на трон сів Феокрит, коли вже він, Амантій-євнух, не може сісти. Не хтось інший, саме вона, всесильна і всеблага доля, надоумила тієї днини й сенаторів не поступатися своїм, віддати скипетр імператора кому завгодно, тільки не Амантію і його креатурі — Феокриту. «Пріч євнухів!» — заволали й почали гуртуватися та розкидати мізками, хто може стати Амантію на перепутті. «Юстин, привідця імператорської гвардії!» — підказала та ж доля, і оскільки іншої сили при Августіоні[36] справді не було, а дядечко Юстин теж був особою не без олії в тім'ї, обернулося так, що гвардійці не стали на бік Феокрита, одначе не стали й на бік Іпатія, проголосили імператором Візантії Юстина. Амантій змушений був убрати голову в плечі, а сенатори, як і циркові партії, схилитися на бік гвардійців. «Ліпше буде, — сказали собі, — коли імперією правитиме в усьому покірний нам смерд, до того ж літній і бездітний, аніж владний і підступний євнух».