— Щоб пам'ятати так довго, треба мати неабияку пам'ять, достойна. Он скільки літ минуло, а я за ті літа з отрочати виріс до невпізнання.
— О так! — заясніла видом. — Справжнім мужем став. Гадаю, не так ратним, як думаючим. Чи, може, ратному ділу також вчили?
— Більше уповали на пізнання законів буття та на діла сольські, на науку Гіппократову, покликану дбати про здоровий людський дух і здорове тіло.
Присіла поруч, дивиться замилувано. Хоч милуватися мав би він нею. Не просто ліпотна — чарівна була в розквіті літ і нерозтраченої попусту вроди.
«І таку жону Келагаст міняє на наложниць? — питався сам себе й не знав, що відповісти собі Світозар. — Хто ж він є? Всього лиш заблуканий обавник[130] чи відвергнутий Данаєю муж? Чому ж тоді терпить його?
— А ти, княгине, мало одмінилася за сі літа, — похвалив-таки її за ліпоту. — Коли б не доня, міг би подумати що нас і не розділяли вони. Я ж не помиляюся, це твоя доня?
— А так, — пригорнула зніжено й поцілувала свою півдівку. — Се і є вона, та моя відрада, що не дає помічати, як спливає вода у Бузі… Ходи, Лілейко, до наставниці — підвелася й провела дівчину до дверей, і вже як зачинила їх за нею та сіла, якось просто й невимушене повернулася до перерваної розмови. — Цікава знати, княжич так засвоїв Гіппократову науку, що може баяти людей?
— А княгиня потребує баяння? — відбувся жартом.
— Ба ні.
— Я теж тієї мислі. Як обізнаний з наукою про здоров'я людське засвідчую: княгині послуги мої не потрібні.
— Зате їх потребує люд.
— А князь? — ловить її на слові.
Був недостатньо обережний чи Даная належала до тих, кого навіть невинна цікавість насторожує, притьмом потупила зір і пригасла вся.
— Не буду лукавити, — сказала перегодом, — князь теж потребує помочі. Тільки не на неміч тіла скаржиться він. Розумна рада яко мужеві думаючому не завадить йому.
«Вона читає мої мислі чи як се розуміти?»
— До мене дійшли поголоска, — зважується на більше, ніж міг до її одкровення, Світозар, — ніби Келагаст тим і уславився за сі літа, що не вельми дослухається до чиєїсь ради.
— Отож і біда.
— То що я вдію, коли так?
— Хто ж тоді вдіє, коли не ти? Хіба забув: на соборнім вічі отрочам був, а брав над ним гору. Тепер, коли змужнів та пройшов ромейські вишколи, гадаю, й поготів візьмеш.
— Тоді Келагаст стояв перед вічем і не смів сваволити.
— Нині теж не сам будеш. Є рада старійшин, є, зрештою, я.
— Ти? — більше лукавив, аніж цікавився.
Не образилась. Помовчала й сказала:
— Я, коли хочеш знати, чи не найзавзятіше змагаюся з ним яко з князем. Одна біда: резонів у мене мало. Гнів мій на нього не дав мені мислити тверезо. А будеш між нас ти, певна, об'являться й резони. Сподіваюсь, не забувся, люд вічовий затим і посилав тебе в науку до вітця, а вітець — до ромеїв, що була віра: повернешся достойним радником князеві-привідці.
— Даная перебільшує.
— Ба ні, Даная далі, ніж хтось, бачить, тому й каже так. Келагаст, аби знав, всього лиш ратний муж. Давати лад землі без чиєїсь розумної ради він не годен.
— Скажу гожій княгині те, що й казав уже: коли ж не слухає ради.
— Будемо єдині — послухається. А ні — скажемо, що всім кажуть у таких випадках: пішов пріч. Свавільний князь не може бути привідцею ані дружині, ані всім сущим на Троянах. З сина мого, Мезаміра, ліпший буде князь, тим паче, коли стольником при ньому будеш ти.
Он воно як! Келагаст для неї — ніщо, вона справді може бути, а то і є вже найнадійнішим соузником. Що ж спонукає її до цього? Всього лиш ображена гордість достойної жони і княгині чи щось вище й значиміше? А втім, то вже не так і важливо.
— Коли се каже донька князя Добрита, коли вона вірить мені і покладається на мене, так тому й бути: лишусь при Келагастові, якщо буде на те згода Келагаста.
Осміхнулася вдоволено і знову заясніла вся.
— Про те знатимеш уже завтра, найдалі — післязавтра. А нині будь нашим гостем, достойний княжичу.
Сказала й звелася жвавіше, ніж личило б княгині, і до челяді подалася швидше, ніж міг сподіватися.
Антів давно не стосується те, що діється на Дунаї. Дійшла одна поголоска: «Авари пішли походом на ромеїв». Помислили й сказали: «Що вони собі думають?». Дійшла друга: «Ромеї замирилися з персами й кинули палатійські когорти супроти аварів». Лиш похитали головами: «Догралися. А проте хай зіб'ють їм пиху, може менше посягатимуть на чуже». Де-де, а в захищеному лісами Волині надійно почували себе, брязкіт мечів за горами особливої тривоги не зроджував тут. Он скільки літ живуть у мирі з сусідами, чому б не вірити, що й далі так буде? Воспрянула й Даная духом. Ано, де ділася осмута, що так посвічувала в очах, де взялася й жвавість, що її пам'ятали від того часу, як була дівкою та водила танок з ровесницями. Чого так, ніхто, крім, може, стольника Світозара достеменно не знав. Єдине, що помічали, надто вже покладається вона на мислі-поради стольника, надто рада, що він є нарешті. А ще стали помічати, що Даная неприховане вороже стала ставитись до мужа свого, не зважає на мислі його, коли йдеться про стольні діла. Слухає старійшин, питається ради в Світозара, на князя ані позирку, ані уваги, ніби його й немає на раді. Якогось разу спаленіла навіть і сказала: він, Келагаст, має пам'ятати, що посаджений на княжий стіл лише на час і що той час збіг уже; у княжім роді на Дулібах є законний спадкоємець — її син. Стольник Світозар ледве вгомонив тоді їх, і Данаю, і Келагаста. Та чи й вгомонив би, коли б не старійшини та не скорботи людські, що таки зродилися тими днями на Дунаї і пригнали до Волина нарочитих від склавинів.