Та й тут помилилися: дядечко Юстин справді виявився мудрішим за наймудріших. Тоді ще, як сів на троні, послав до Верхньої Македонії гінців з повелінням: хай хтось із небожів кидає гирлигу, з якою ходить за вівцями, й правиться до Константинополя. А коли небіж прибув, сказав йому: «Я старий уже для того, щоб сідати за лаву і оволодівати науками, тим паче у вищій школі — університеті — сядеш ти. Часу матимеш обмаль, тож не гай його, вдень і вночі сиди над книгами — мудростями віків. А осягнеш їх більш-менш, прийдеш і станеш поруч зі мною, допомагатимеш мені править імперією і сам навчатимешся. Не брязкай там, серед навчителів і тих, з ким навчатимешся, іменем моїм, натомість постарайся осягнути розумом більше, ніж будь-хто, і стати під кінець навчання вище, ніж усі».
Він, Юстиніан, теж був не з якогось іншого тіста, таки з дядечкового, тож не забарився утямити, куди хилить імператор, надто коли він покликав його і ще кількох таких, як він, до Августіона і повелів бути його довіреними в Августіоні. Може, котрийсь із сенаторів і втямив перегодом, до чого йдеться, та було вже пізно. Імператор Юстин відчув на той час, що дні його лічені, й усиновив обізнаного з науками як і з сенатськими премудростями небожа своїм чи не останнім едиктом, — тим, на якому стояло не звичне для всіх «Я прочитав», стояло набагато значиміше: «Я передав владу над вами і всією імперією своєму небожу Юстиніану Першому».
Хай та воля імператора не подобалася комусь, хай хтось рвав на собі волосся, збагнувши, що сталося в імперії і в чиї руки потрапила імперія, — дарма. Таким було веління долі, так мало вже й бути: віднині на імператорському троні сидітимуть не спадкоємці Зенона і його вдови Аріадни, ба навіть не родаки Анастасія, сяде рід Юстинів з далекої Македонії і сяде надовго. Бо хто насмілиться чинити всупереч заповіту, коли той Юстинів наступник мав уже своїх прихильників і в сенаті, і серед гвардійців?
Юстиніан спиняється перед глибоко посадженим у стіні, вікном імператорського палацу і довго дивиться в далину, що стелиться через Босфор і десь далі. Он скільки літ минуло відтоді, як наділи на нього імператорський вінець і посадили на місце покійного дядечка. Жарти хіба — понад тридцять! За цей час померли не лише ті, хто рвав на собі волосся, шкодуючи, що якийсь пройдисвіт з іллірійців зумів напустити туману і лишити всіх у дурнях, померли навіть ті, хто пам'ятав, з якого роду-племені імператор Юстиніан, як став він повелителем найбільшої на всю ойкумену[41] імперії. То давно, в перші літа його присутності на троні, кричали на іподромі: «Було б ліпше, коли б не народжувався твій вітець Саватій! Він не породив би вбивцю!» Тепер немає кому кричати. Та й не посміють. Он який слід лишив по собі в імперії, а відтак і в пам'яті людській. «Який? — вигулькує котрийсь із тих, що дозволяли собі ширити на іподромі роти й кидати в його бік обурливі фрази. — Той, що кривавив землю на численних бородищах в північній Африці, Італії, в багатолітній різанині з готами, персами, де лягли з твоєї ласки сотні і сотні тисяч, чи той, що укоротив віку тим же тисячам, а то й мільйонам громадян імперії, не кажучи вже про рабів, через нечувані до тебе побори, найвигадливіші податі?»
«Не тільки, — Юстиніан обертається в той бік, звідки, смикнули його за руку, і приймає позу легіонера, що налаштувався до бою. — Ви, либонь, ото тільки й знаєте, що нагадувати про податі та боролища. Так, обкладав вас, і на смерть посилав. А чому? Ви хоч колись замислитеся: чому? Хочете жити в багатій, славній на весь світ імперії і не лити крові, не терпіти від податей? Ба ні, не було так до мене, не буде й по мені. Чули, не буде!»
Чому сказав так, сам не відав, одначе певен був: сказав правду. Як правда й те, що його не за податі і не за пролиту на биролищах кров пам'ятатиме імперія. Були ж бо не тільки податі, були й творення самої імперії. Дядечко Юстин лиш загравав із поетами та акторами, він же, Юстиніан, в ім'я розвитку самої поезії, як і науки, не тільки оточив себе сонмом блискучих поетів і вчених мужів, наступив на горло власних переконань і поступився перед ними своїми переконаннями. Усіх переслідував і жорстоко карав за відступ від християнської ідеології, а на відступи поетів і вчених закривав очі і дозволяв користуватися мовою еллінів-язичників, якою нікому не дозволялось користуватися. Хіба того не пам'ятали колись і не пам'ятають нині хоча б і Прокопій Кесарійський, Агафій Мірінейський, поети-епіграмісти Павло Сіленціарій, Юліан Єгипетський, Македоній, брати Схоластики?
Вищі школи — університети були й до нього, те всяк знає. Та хто посприяв так розвитку науки в університетах і не тільки в Константинопольському, а й у Бейрутському, Александрійському, Афінському, Едеському, в школі риторів і софістів у Газі, в медичному училищі в Нісібісі? Саме при ньому, Юстиніанові, забурлило там життя, стали можливими дискусії між вченими-філософами і вченими-богословами, між блюстителями права і законодавцями, істориками і географами. Де є такі бібліотеки, як у Константинополі, Александрії, Бейруті, чи в багатьох країнах Християнського світу з'явилися такі, знані серед вчених і невчених, просто просвіщенних мужів праці, як «Християнська топографія» Косьми Індикоплова, трактати його опонента, александрійського філософа Філопона, науково аргументовані рекомендації медикам лічця з Еміди Аеція? А чиїми зусиллями створено зведення законів Візантійської імперії? А так, чиїми?