Юстиніан полишає нарешті облюбоване біля вікна, що виходить на Босфор, місце і звільна йде через простору залу. В один куток, затим — у другий.
«Чому це минуле так невідступне переслідує мене, будить неспокійну думку, більше того, полишає в серці неприємний щем? Постарів, чую, недалеко той час, коли доведеться стати перед всевишнім і дати відповідь за всі свої діяння. Господи, невже те станеться і станеться в недалекім часі? А-а… — чує в собі силу і доволі рішуче зривається з місця, йде до дверей. — Чи цим маю сушити собі голову? Живий дбає про живе, а наділений владою імператор — про владу».
— Кличте до мене настоятелів храмів святої Софії і святої Ірини. Скажіть, хай прибудуть з ученою братією, і негайно.
Останнім часом становище імперії, а відповідно і церкви в імперії, чи не найбільше хвилює його. Певен, не таке тверде й міцне воно, як декому здається. Західні землі он як довго перебували під варварами. Чи то так собі? Чи за ті численні літа мало нашкоджено християнству і найпаче люду християнському, його побуту, віруванню, моралі? Варвари, як і варварські покони — ізчадіє єресі, якої й без того доста. Одні манихеї чого варті. А монтаністи, самаритяни, а монофісити, яким, ніде гріха таїть, потурає сама імператриця і до яких причетна мало не вся знать.[45] Там, на заході, з переміною влади не все саме по собі переміниться, і імператор яко глава держави та церкви не може не дбати про це. Мусить дбати.
Ходив і розмислював, з чого почне її, бесіду, а може, й суперечку, з богословами. Та йому не дали зібратись з мислями, ба змусили навіть перенести призначену вже бесіду на інший час. Прибув до Константинополя гінець із Фракії й заніс до Августіона тривожні вісті: варвари перейшли через Істр[46] не лише в середній, а й у нижній течії, плюндрують Скіфію[47] та Нижню Мізію.
— Хто такі? Наші зрадливі соузники анти?
— Ба ні, за сим разом не вони. Вторгнулось знайоме імператорові по недавній січі плем'я, іменоване гуннами-кутригурами.
— Всього лиш? Що вдіяв намісник, аби зупинити? Чому не зупинив і шле до мене вістуна з лихими вістями?
— Бо варварів не так уже й мало. Вони обминули фортеці й пішли гуляти по провінціях. Беруть у поселян лиш живність, самих же не чіпають, пускають поголос, ніби прийшли обрати собі землю й сісти на ній.
— Мають намір осісти, а тим часом оббирають люд?
Імператор був явно невдоволений вістуном, як і вістями.
— Чого хоче намісник?
— Просить помочі, василевсе. Так і сказав: самим несила стримати, хай імператор шле палатійські легіони.
Юстиніана аж пересмикнуло од тієї наглої вимоги.
— Усі шукають захисту в імператора, усім подай палатійські легіони! А де провінційні? На що покладався намісник Фракії, боринячи полуночні обводи, коли неспроможний оборонитися навіть від кутригурів?
На крик його нагодилася, і нагодилась, як завжди, вчасно імператриця.
— Що сталося, Божественний? Хто збентежив твою душу, порушив такий жаданий супокій?
— Ось, послухай та полюбуйся, — показав на посланника з Фракії і відійшов набік.
Феодора — сама цікавість і увага. Ані в очах її, без того великих і насторожених, ані на виду жодної тіні гніву чи невдоволення, лише подив і благання, благання і подив. Те й підкупило, певно, посланця. Без захвату, часто затинаючись, однак переповів імператриці все, що розповідав уже, не поминув і подробиць, якими з ляку чи через забудькуватість не удостоїв імператора.
— Скільки ж все-таки війська у кутригурів? Казав чи не казав се намісник?
— Достеменно ніхто не знає, судячи з того, як густо і нестримно йдуть по провінції, далебі, не менше десяти тисяч.
— Бог милостивий, упораємось. Іди й перепочинь з дороги, а імператор подумає тим часом, що вдіяти, аби витурити варварів, уберегти Фракію і фракійців від напасті.
Ждала, коли стихне хода вістуна, чи збиралася з мислями василіса, — важко сказати. Стояла при вході, виважувала допитливим зором Юстиніана й відмовчувалась.
— Ці варвари не дадуть спокійно дожити віку, — перший озвався імператор. — Усім стоїть в очах і в тім'ї багатство Візантії, всі прагнуть поживитися ним. Лізуть і лізуть, мовби ті пруги.
— Коли прийшли лиш за багатством, — півбіди. Гірше, коли справді хочуть поселитися.
— Нащо вони мені, раби і конюхи! — розгнівався Юстиніан. — Своїх не маю?
— І я кажу: нащо? Гнати треба, і негайно.
45
Манихеї, монтаністи, монофісити, самаритяни — релігійні ухили в тодішньому візантійському суспільстві.