Він був не такий уже й велеречивий, цей Коврат, зате сміливості й рішучості йому справді не бракувало. Не просто ознайомлював свого привідцю з тим, що виніс із вивідин, запевняв, і запевняв гаряче: слід робити так і тільки так. А ще умів запевняти. Хан ішов слідами речей його й бачив стезю, котра виведе до наметів, у яких спочивають ромейські привідці, видів, як віддалені вони від когорт, що протистоять їм, кутригурам, розумів, що то важитиме, коли кутригури знімуться поночі і підуть на ромеїв, а від ромейських привідців ані згуку, ані відгуку. То справді може бути звитяга, і неабияка.
— Ти певен, там, де пройшло кілька вас, пройдуть і десятки, ба навіть сотня?
— Пройде, хане, щоправда, тільки пішо. Замислився Заверган і все ж ненадовго.
— А що буде, коли хтось оповістить ромейські когорти: привідці в біді, і ті кинуть супроти вас комонну сотню, а то й дві? Встигнете зникнути в яругах і переховатися купно з полоненими привідцями, доки надійдуть наші?
— А ми не ховатимемося. Ми вдаримо ромеям у спину й підемо назустріч тим з наших, що ломитимуться в ромейський табір.
Хан не приховував втіхи від того, що чув з уст свого вивідника.
— Діло речеш, Коврате. Присяйбіг, діло! Ось тільки чи стане на те сотні?
— То візьмемо більше, хоча б і три. Де пройде сотня, там пройдуть і всі інші.
І то правда. Ніч он яка затяжна, такої ночі багато можна встигнути. Лишається в одному визначитись: хто поведе ці сотні? Виправа достойна твердої руки хана, а хана й тут треба. Коли дійде до нічного вторгнення у ромейський табір, до удару, що має зламати ромеїв, хан мусить бути тут. Отож вести сотні за спину ромеям, крім Коврата, немає кому.
Так і сказав:
— Виправа ця неабияка. Візьмеш її на себе?
— Коли хан звіряється, чому не взяти?
— На тому й станемо, — поспішив виректи Заверган і, ніби засвідчуючи своє вдоволення згодою, простягнув десницю й довірливо поклав її кметеві на плече.
На те, щоб розмислити і розтлумачити, хто, де і як діятиме у цій виправі, був даний день і половина ночі. А на саму виправу відводиться куций із куцих час. Бо покладаються не так на силу і обізнаність, як на зухвалість. А її може дозволити собі лиш той, хто вміє бути і мужнім, і мудрим, і беззастережно одважним.
Нагадував усім про це, а чи будуть такими, коли Коврат і його сотні подадуть знак, не певен. Ломитися доведеться в ніч, по суті наосліп, та й ромеї можуть виявитися не такими вже й безпечними, як сподіваються. Звідки знати, як буде, що буде насправді?
А втім, чого тепер вагатися та ворохобити себе? Коврат пішов, вороття немає вже й бути не може. Оскільки ромеї відмовилися від перетрактацій, січа неминуча, і буде ліпше, коли почне її саме так.
Тихо як у селищі й поза селищем. Сплять усі чи затаїлися? Ромеї, напевно, сплять, чого мали б не спати? Вої ж його не повинні б. Там, куди пішов Коврат, ось-ось мають запалати хижі, зніметься до неба трьома багаттями вогонь, а то й буде знак, що всіх покличе на січу.
Заверган підводиться із старанно вистеленого йому ложа й виходить з намету. Стоїть під зорями, дослухається до околій. Зрештою кидає доскіпливий погляд на небо, шукає зорю, котра має повідати йому, чи довго ждати ще сподіваного знаку.
— Хан так і не заснув, мабуть?
Оглянувся — позаду намету, біля напівпригаслого багаття сиділо кілька і серед них кметь, котрому велено бути сьогодні при ханові й робити гласними для всіх його повеління.
— Коли не заснув досі, то тепер уже й не спатиму. Віз он як круто опустив дишло, не так далеко той час, коли світ благословлятиметься.
— І все ж тієї зорі, що благословляє світ, немає ще, хане.
— А так.
Постояв, міркуючи, що робити далі, і таки звернув туди, де жевріло багаття. Йому уступили місце, подбали, аби м'яко і зручно було сидіти та й за ромейським табором стежити.
— Хан, може, закропить себе ромейським кумисом?
Зиркнув на кметя і вже потім запитав:
— Тим, що всього лиш гріє кров, чи тим, що валить з ніг?
Кметь сміється і тут же, не відходячи від вогнища, дістає баклажок із вином.
— Це, хане, з тих, що гріє і веселить. Того, що валить з ніг, при собі не маємо. Те хіба після звитяги вживатимемо, коли станемо надовго.
Одкривав баклажок і гомонів, наливав у братницю[51] — і знову гомонів. А хан слухав ту не на часі веселу бесіду й не знав, як йому бути: підтримати кметя чи нагримати за невчасну веселість?
«Він не один такий, — став на мислі. — А так, коли вже кметь визнав за можливе веселитися перед січею, то вої тим паче визнають. Що коли веселилися до безтями і не піднімуться на клич?