— Хане, — сказали. — Вої наші билися з ромеями яко тури. Багато сили потратили і поту пролили, добуваючи собі славу, а родам благодать. Дозволь їм повеселитися по сій кривавиці.
Згадав піднесене вино, розмову при багатті.
— А певні, що супостат повержений увесь, що поблизу немає інших стратигів?
— Звідки їм взятись, хане? То вся сила, що зумів виставити супроти нас імператор. Полонені журились між собою: тепер, казали, кутригурам відкрита путь до самих Довгих стін[52].
— Живності доста взяли?
— Більше, аніж можна було сподіватись. Комоней тисячі, биків та корів також. Про все інше, як і про бочівки з вином, казати годі.
— Вої справді заслужили перепочинок. І достойний. А проте хай перепочиває і веселиться половина сотень, друга половина буде тим часом пильною. Через добу веселитимуться ті, що пильнували, пильнуватимуть ті, що веселилися. Аби не було нарікань, даю на се веселіє седмицю. Доста?
Кметі зустріли його повеління згуками радості і втіхи.
Пили ромейське вино й жирували з ромейськими жонами день, пили-жирували й другий. Не сплохували й третього, четвертого. А на п'ятий Заверган завважив: того вина, що взяли у ромейському таборі, і тих жон, що були в селищі та його околіях, виявилось замало. Вої його везли та й везли з сусідніх селищ і вино, і жон та дівиць, не розминулися навіть із тими жонами, що відмовилися від гріховного світу й відмолювали свої власні гріхи за монастирськими стінами.
Усе те насторожило хана. Свавілля захмелілих може набрати такої сили, що годі буде спинити його. А так. Хіба не бачить? Повелівав: одні пийте-гуляйте, інші пильнуйте тим часом. А де ті, що пильнують? Усі при п'янім гурті і всі — під хмелем.
«Маю класти цьому край, — стає на мислі. — Ось тільки як? Скликати кметів і нагримати за те, що забули про повинність? А що хмільним гримання? Чи не знайдуть чим виправдатись?»
Навіть вірні забули, що вони вірні, пили й веселилися, як і всі інші.
«Маю почати з них», — надумується Заверган і велить покликати до нього Коврата.
Той не забарився об'явитися.
— Щось сталося, достойний?
— Всім вірним — на комоней!
Стояв і німував.
— А обіцянка?
— Чи я тривожив би їх, коли б не веління Тангри[53] і повинностей?
Того було досить: і Коврат здимів по хвилі, і вірні були посаджені на комоней та вилаштувані на намісті[54].
Коли виїхав перед них та приглянувся, не міг не примітити: хмільні, і добряче, а деякі й невдоволені тим, що поклав край їхньому веселію.
— Я колись ображав вас, мужі? — не без умислу почав із найголовнішого.
— Ні, — обізвалося кілька.
— То знайте: і не дозволю собі такого. А те, що обриваю зараз веселіє ваше, не беріть до серця. Ви своє надолужите потім.
Бачив, осміхаються й тепліють лицями. Тож і не став більше промовляти до них, приострожив огира й покликав іти за ним.
Їх було немало, тож і курява знялася немала. Та вона — позаду. Попереду добре торована путь, свіжий аер, що б'є у вид, приємно освіжає груди. А того комонникові доста, аби забути прикрощі, почувати себе втішеним, коли не окриленим.
Хан і сам не знав, куди веде вірних, що скаже їм, коли далі вести уже буде нікуди. В одному певен: має вести з табору і до того часу, доки не остудять у собі і не розвіють по вітрові хміль. То нешвидко буде? А що вдіє, коли інакше протверезіння не настане?
Поминув одне селище — не спинився, поминув друге — і знову не спинився. Бачив-бо: тут порядкують його сотні. А зближаючись із третім, нагледів в ущелині між невисоких гір забудову, схожу на християнську обитель, і осадив замиленого уже огира.
— Здається, те, що треба.
Добиралися туди ступою, щоправда, добре утоптаною стезею, зате коли добралися, не пошкодували: у храмі кутригурів ще не було.
Одібрав кількох і повелів старшому з них:
— Забрати все, що є цінного.
Спершу винесли звідтам, що можна було винести, потім обдирали, що можна обдерти. Тож порались та й порались. Зате коли знесли докупи та угледіли, яка то купа, здається, й зовсім протверезіли.
— А тепер втямили, чому я поклав край вашому веселію й повів сюди?
Перезирнулися з ним і відмовчувались.
— Бачу, не зовсім утямили. Ну, то беріть оці набутки, дарую їх вам. Про все інше скажу, коли повернемось до табору. Об однім лиш проситиму: поки стече дарована раті седмиця на веселіє, усі мають знати, що жде їх попереду.
А перед тисячами був і одвертіший, і велемовніший.
— Кутригури! — звернувся зично, аби всі чули. — Досі ми йшли по ромейських долах і уповали на те, що домовимося з ромеями про поселення в їхній землі без зайвої крові і зайвих руйнацій. Віднині такі уповання відпадають. Самі бачили: ромейські стратиги не захотіли навіть розмовляти з нами. То хай знають: ми примусимо їх стати на розмову! Надалі, гадаю, вчинимо так. Усе, що взяли донині, — а взяли, самі знаєте, немало — немає потреби тягти за собою. Тут, де стоїмо нині, буде наш табір. Одні залишаться й стерегтимуть його, інші підуть до самих Довгих стін і потручають та потрусять ромеїв, що по сей бік Константинополя, так, аби і в Константинополі затремтіли й самі зажадали говорити з нами. А вже як зажадають, скажемо, чого прийшли і хто ми є. Підете двома колонами, мужі. Одна правитиметься прибережними, інша глибинними провінціями Фракії. Одну поведе кавхан Коврат, другу — кметь Котрагіг. Я лишаюся в таборі і жду вас, сородичі мої, з переятою славою і переятою змогою! Аби те сталося і сталося швидше, ближніх провінцій не чіпайте, з ними упораються ті, що лишаються в таборі. Ідіть до самих Довгих стін і потручайте ромеїв під самими стінами!