Останні слова його речниці згубились у морі одностайного схвалення намірів привідці і возданням хвали мудрим його намірам. А та хвала, бачив, не потребує зайвих розмов. Вона свідчила про інше: настав час діяти.
І кутригури діяли. Йшли узбережжям і сіяли страх своєю ходою, йшли глибинними провінціями Фракії і теж сіяли, дійшли до Довгих стін і примусили тремтіти сам Константинополь. Вулицями його що не день, то більше посувалося біженців, сам імператор задумувався, як йому бути, і в страху перед вторгненням повелів виносити з ближніх від Константинополя храмів цінності й перевозити на супротивний берег Босфору. А виставити супроти варварів — і те всі знали — не було кого. Шістсотсорокап'ятитисячна армія Візантії в часи її розквіту за Юстиніанової молодості зменшилася через упадок духу як пристарілого імператора, так і самої імперії до ста п'ятдесяти тисяч, та й та була десь. Одні легіони — в Італії, інші — в Лівії, ще інші — в Іспанії, в єгипетських Фівах чи на боролищах з персами. Ото лише й війська в столиці імперії, що недостатньо навчені ратному ділу горожани — дімоти і схоларії[55]. А кутригурів, подейкували, тьма, і кутригури такі, що одведи боже і заступи. Нічого святого за душею, серед усіх варварів — варвари. Не інакше, як кара небесна. А так. Чи давно пережив Константинополь землетрус, морову язву, іменовану чумою? Тепер кутригури… Боже праведний! Що воно буде і чим завершиться? До погибелі йдеться, погибіль гряде.
Зате хан Заверган не думав і не гадав, що йому загрожує вона. А сталося. Тоді саме, як вої його підійшли і стали табором за сто сорок миль від Константинополя, прискакали гінці з Онгулу і заволали перепуджено:
— Біда, хане! Утигури пішли в нашу землю. Палять стійбища, беруть живність і полон!
Не міг повірити тому, що чув, та й не хотів вірити. Що вони верзуть, ці перепуджені гінці з далекого Онгулу? Як це — пішли утигури, палять стійбища, беруть полон? Чи хап Санділ не відає: доки муж його доньки ходить поза обводами своєї землі, не хтось там інший, жона кутригурського хана в одвіті за тоту землю? Це — підступ, лиха з лихих змова?
— Ви тямите, що кажете?
— Хотіли б не казати, хотіли б не нести тобі цієї чорної осмути, та що вдіємо, коли те, що привело нас сюди, за Дунай, — правда?
— А що ж Каломела? Не зуміла чи не захотіла покликати воїв, стати на захист людності і землі?
— Кликала, хане, та не дійшов її клич до вух оборонців. Навала була повсюдна і нещадна, багато хто й отямитись не встиг, не те що взятись за меча.
Прокляття! Як же це могло статися? Вітець не зважив на те, що в одвіті за Кутригурську землю його донька, й пішов супроти доньки чи таки був у змові з нею? Що ж його штовхнуло на те і друге? Нагода: немає хана, можна чинити із його людністю усе, що заманеться. А кревні зв'язки? А загроза мсти-відплати? Гадає, це так собі, легкий туман перед сонячною дниною?
Ну, ні! У хана Завергана є сила, щоб прийти і сказати: ні! І є здоровий глузд, щоб знайти спосіб помститися. Ти навіть не уявляєш собі, степовий жовтобрюху, якою може бути вона, помста Завергана! Вовком витимеш, жалкуючи, змією звиватимешся, шукаючи рятунку, та пізно буде. За ту твою жадобу, за чорні умисли і ще чорніші діла заплатиш сторицею!
Таким вийшов перед воїв своїх і сказав принишклим по його речниці воям:
— Чули, що вчинив із нами хан Санділ і його жадібні до поживи воронячі зграї?
— Смерть за це! Помста і смерть!
— І я кажу: помста і смерть! Можна зрозуміти недруга: він дихає злим духом, від нього годі сподіватися чогось, окрім зла. Можна зрозуміти супостата: він затим і став ним, аби не думати про благо, дбати про чорні наміри і чорні діла. А як розуміти тих, котрі ширять перед нами братні обійми, а впорскують зміїну отруту? Чи може бути таким прощення і пощада?