— Ні і ні! Помста і смерть! Помста і смерть!
— Ви довели ханові своєму і кметям своїм, яку маєте тверду руку і які крицеві серця. Он як широко розмахнулись на ромейських землях, якого жаху нагнали уславленим у січах ромеям. Під вашим ударом могли рухнути Довгі стіни, міг замислитись і думати, чим одкупитись, сам Константинополь. Та не той час, кутригури. Нам сунуто меча в спину, мусимо повернути комоней і піти на захист кревних своїх, відповісти ударом на удар. Силу маємо! Сила після здобутих тут звитяг, вважайте, удвоїлась, бо удвоїлось число комоней у раті, маємо живність, а воїв на тотих комоней знайдемо в своїй землі. Тож і повеліваю: доста тішитись чужими жонами і чужим вином. На комоней, кутригури! Кров кревних і недоля кревних кличуть вернутися па Онгул, серце і розум повелівають: помста і смерть!
— На Онгул! На Онгул! Помста і смерть!!! Помста і смерть!!!
IX
Ханові не треба було губитися в догадках, що змушує кутригурів розмахувати бичами й бути однаково жорстокими як із знесиленим у путі товаром, так і з полоненими ромеями. Як через одних, так і через других не можуть прискорити ходу, а бажання прискорити її пре з кожного і пре потужно. Як же, таку тривогу і такі страхи посіяно в серцях. Кому не забагнеться пустити вскач комоней, не парасангами-переходами[56] міряти зворотну з ромеїв путь. Одного вдень і вночі не полишає бентега, що з дівою, котру назнав на Онгулі і мав узяти одразу по поверненні на Онгул, іншого — страх за жону, дітей, за все, що мав у стійбищі і не певен тепер, чи відшукає місце, де слався дим від обжитого перед сим безліттям стійбища. Гаразд, коли старійшини роду і жона були обачними і встигли сховати якщо не всіх і все, то принаймні себе, дітей в неходжених степах. А коли забракло обачності чи сталося так, що утигури пішли всією своєю силою і не лишили не те що неходженого степу, навіть надії на схованку? Як повівся рід і що учинилося з родом? Стали на захист себе, тих, що неспроможні захищатися, і вистояли чи впали потяті, пішли, хто не впав, у зашморгу за Широку ріку, а звідтам — у землі, де багато золота, а сила і розум раба — нива, на якій зріс достаток зледачілих у золоті. О Небо! Як можна стерпіти таке і чи стерплять? Гадали: утигури — кревняки, за утигурами — мов за крутими горами. А ба, як обернулося.
Важкий бич знай злітає у котрогось над головою і падає, куди втрапить — на голову необачному ромеєві-полоненику чи на перепалі здухвини непоєної й негодованої тварі. І ромей, і скотиняка прискорюють по тім ударі ходу, чіпляють знесиленими ногами перетерту в порох землю, тиснуть на сородичів, і тим, і іншим, нічого не лишається, як перейнятися страхом удостоєних бича, збивати без того збиту пилюгу.
Крик, гам, ревище чи не на всю Нижню Мізію, а пилюга — від краю до краю, далі, ніж здатен сягати звиклий до степових обширів зір.
Хан із вірною йому тисяччю — попереду всіх: аби не чути ревища, скрипу навантажених ромейським добром возів, не ковтати пилюгу, що її збиває людський і тваринний тлум. Всі інші — з обозом та полоном або ж прикривають полон з тилу. Погоня, коли й буде, то настигне передусім задніх. Тож і сила кутригурська має бути не десь-інде — там, де кінчається тлумисько.
Аби не туманіти від розмірено одноманітного похитування в сідлі, хан приострожує огира і тим повеліває всім, що йдуть за ним: «Вперед. Одірвемося від обозу, тих, що мають клопотатися ним, й розвіємо по вітрові тугу. А там десь, дожидаючись, втопимо рештки її у вині».
Веління хана — закон для вірних. Тим паче, що в них те саме на серці, що й у їхнього привідці: хотілося б гнати та й гнати отак сірих, гнідих, вороних, а коли гнати довго не дозволено, тоді буде втіха і воля бодай на час.
Так було раз, так було і вдруге. А за третім разом не встигли відірватися від полону і тих, що були з полоном, як вислані наперед звідуни зупинили хана й сказали:
— Достойний. Будь обачний і спини свій лет: попереду ромеї.
Знав: і таке може статися. Пройшов, вертаючись назад, не всією Мізійською землею, а крім Нижньої Мізіі в ромеїв є землі Дакії Прибережної, Дакії Внутрішньої, є зрештою Скіфія; по тих землях — фортеці з обійденими в свій час залогами. Чи їм попрікне хтось, коли з'єднаються, довідавшись, з яким полоном повертаються кутригури, і стануть на путі? Одне, достойно віддячить імператор, а друге, он як подякують стратиги, коли визволять їх із біди, а третє, усе, добуте в одступаючого супостата, стане, за законами звитяжних, набутком тих, хто добув. І все ж чи могла зібратися по сусідніх фортецях сила, що одважилася б перетнути путь кутригурській силі? Щось не схоже. Для цього треба довго збирати і з багатьох земель.