— Скільки їх, ромеїв?
— Того по відаємо. Одначе стали заступом[57], з усього видно: мають намір прийняти бій.
— Скачіть і попередьте тих, що ведуть полон, хай запруть його між тою і тою горою, самі ж опережуться возами й будуть готові стати до січі. Ми ж підемо на зближення з ромеями і постараємось вивідати, хто і як дуже заступає нам путь.
Тепер тільки, розгледівшись, побачив і збагнув: йому і його воям уготовано чи не найгірше, що можна уготувати. По один бік порослі непрохідним лісом гори та крутопаді[58] в горах і по другий також. Попереду єдина путь — вузька долина між гір і позаду не ліпше тої, що попереду. Стати тут можна і боронитись можна, ба навіть ліпше, аніж на долах. Зате вперед підеш лише по трупах тих, що заступили вихід з долини чи зіпхнувши їх разом із їхнім заступом.
Звідуни правду казали: ромеї вийшли на січу і намір мають твердий. Попереду, від гір і до гір — завали з землі і колод, між завалами — ворота-проходи. Певно, на той випадок, коли треба буде вийти з-за завалів і піти пішими чи й комонними лавами на знесилених чи й знетямлених у січі-двобої кутригурів. Одразу за завалами — юрмиська щитоносців та метальників сулиць. Почувають себе вільно, одні вилежуються, гріючись на сонці, інші ховаються від сонця в затінок. Усе то, ясна річ, до першої сурми. Подадуть голос сурмачі — і сполошиться ромейське воїнство, обліпить завали, виставить сулиці, щити і стане коли не непідступним, то, в усякім разі, не таким уже й абияким заступом для кутригурів. А що ж є десь мечники, ті, що вихопляться, коли покличуть, на комонях і хлинуть нестримною лавою поза завали. Де вони нині? Одразу за тамтим вигином ширшої, аніж у них, кутригурів, долини чи поза долиною, де кінчаються гори і вгадуються обшири степових долів?
О так, ромеї знали, де нав'язати січу кутригурам. Звідси тільки назад, до Емімонта та його долин, і можна відступити.
Стояв, доглядався із схованки до ромеїв та їхніх приготувань на виході з гір і мислив, а чогось втішного для себе так і не спромігся намислити.
— Коврате, — покликав того, кому найбільше вірив і на якого покладався як на самого себе. — Підбери собі надійних воїв і йди до ромеїв яко сол від раті нашої. Спитай чого хочуть, чому перегородили путь.
Коврат не загаявся в ромеїв, бо далі заступу не пустили. Вийшов на його клич центуріон[59] і велів переказати привідці кутригурів: з ущелин він може вийти лише в тому разі, коли поверне усе, що взяв у землі ромейській.
Кавхан не став ані виправдовуватись перед ромеєм, ані погрожувати.
— Привідця наш, — взяв на себе сміливість виповісти те, чого йому по доручали, — воліє спершу побачитися й переговорити з привідцею ромеїв, а тоді вже зважуватиме, як бути. Чи може достойний муж сказати, хто стоїть на чолі воїв, що ставлять нам такі умови?
— Чом ні? Скажи усім, хто з тобою: супроти вас вивів легіони сам Велісарій.
В речах його було аж надто певності і неприхованої пихи. Коврат відчув те і підібрав поводи.
— Скажу. Одначе й ти повідай своїм: привідцею в кутригурів хан Заверган, той самий, що погромив і везе в обозі двох візантійських стратигів — Сергія і Едермана.
Подумав і вже потім додав:
— А ще скажи Велісарію: ми поважаємо його старість і залишаємо за ним право визначити час і місце зустрічі привідців.
Нарочитих мужів Велісарія ждали того дня, ждали й наступного. А їх не було та й не було. Усіх бентежило це, а Завергана найбільше.
«Що маю вдіяти, — питав себе, — коли той старий лис справді не зажадає говорити? Лаштуватися до затяжної січі з ромеями чи віддати їм те, що взяв у їхній землі, й піти з неї пріч? Щось не віриться, аби Велісарій не захотів поквитатися з кутригурами за все, що вчинили тут, по-справжньому. Не інакше як готує пастку: і полон хоче забрати цілим та неушкодженим, і кутригурів погромити, коли підуть через ромейський табір. Вітець казав, одходячи в інший світ: «З усіх сусідів найпідступніші ромеї. Кому-кому, а їм не вір, на них ні в чому не звіряйся». Сидіти між цих гір не випадає, а вести затяжні бої тим паче. Вої не витримають того. Вони ладні на смерть піти, аби лиш знати, що йдуть на поміч кревним. Одне, виходить, лишається: іти до Велісарія вдруге. Негоже це, видима ганьба, а що подіє? Коли сьогодні не пришле нарочитих мужів Велісарій, завтра пошле він, Заверган, і пошле вже з іншою речницею: віддасть Сергія та Едермана, віддасть зрештою всіх полонених, заприсягнетеся пам'яттю батьків, що більше не піде в ромеї, одначе всіх інших і з усім іншим хай випускає Велісарій, бо інакше між ними буде січа і буде даремно пролита кров.