Гінці його не барилися гнати комоней у степ, і кметі теж не забарилися відгукнутися на ханів клич. Прибули з мужами, отроками, ба навіть старців прихопили, — всіх, кого ще міг виділити рід, хто був спроможний помститися за вчинені родові кривди. Бачачи те, Заверган не став усамітнюватися з кметями і радитись-напучувати кметів. Виїхав у супроводі чільних мужів наперед примовклої враз раті й звернувся до неї з речницею:
— Кутригури! Вільні сини вільного степу! До вас буде слово моє. Усі ви відаєте, якою славою покрили себе вої наші за Дунаєм і який хосен мали б із того, коли б не злі сусіди. Не тільки багату здобич, ситу землю здобули б, ту, що одкрила б нам путь у царство достатку і благодаті. Та ба, сталося непередбачене: утигури скористалися відсутністю найхоробріших із нас і вломилися, яко найпідступніші таті, у землю нашу. Пішли за димом стійбища, упали мертвими чи взяті в ганебний полон родаки ваші, не стало й витоків достатку в кутригурських родах — табунів комоней, черід корів, отар овець. Нас лишили голими й голодними, кутригури, нанесли непоправного урону! Діди й прадіди такого не прощали. Нікому й ніколи! Що скажете ви, нащадки їхні? Схилите перед лихоліттям голови і ждатимете слушної нагоди чи зберетеся з силою і поквитаєтеся з татями, утигурами іменованими?
— Чого маємо ждати? Нем!! Доки гарячі рани, доки палає жаданням помсти кров, веди, хане, на утигурів. Кара і смерть їм! Кара і смерть!!
— Зараз саме час! — силився перекричати тисячі. — В степах давно окотилися і встигли випастись на дозвіллі вівці, розтелились корови, ожеребилися кобилиці, їхні, утигурські, і ті, що взяли у нас. Дозріла й засіяна утигурами нива. Тож і кажу: саме час. Отари, череди, табуни зженемо до Широкої ріки й переправимо на свій бік, ниви та стійбища пустимо за димом. Ліпшої нагоди помститися не буде. А сила в нас є, жадання помсти родам кутригурським, гадаю, не треба позичати.
— А так! Веди, хане, на утигурів, і хай торжествує мста!
— Хай торжествує мста!
Вони дотримали даного ханові слова. Йшли, як і за Дунай, десятьма тисячами, хоча переправлялися й не купно — в трьох місцях. А вже як переправилися через Широку ріку, розбилися на сотні й пішли лавами по всій Утигурії. Палили, як обіцяли, поля, палили й стійбища, займали отари овець, табуни комоней, череди корів і гнали до Широкої ріки. Не було, ясна річ, пощади й утигурам, надто тим, що потрапляли під руку першими. Утинали голови й приказували: «Це за наші рани, це за нашу кров!» Накидали молодшим аркани на шиї і знов приказували: «Будете, підлі зрадники, рабами, коли не захотіли бути родаками і добрими сусідами».
Тим, що стояли стійбищами над Широкою рікою чи випасали череди корів поблизу ріки, дісталося найбільше, а все ж дісталося не всім. На те вони, утигури, жили на обводах, аби знати, як діяти, коли вторгаються таті, а коли — націлені на поголовне винищення супостати. Поскакали гінці у свої, поскакали й у сусідні стійбища, а з тих сусідніх — ще в сусідні; стійбища знімалися, з чим могли знятись, і втікали в степ, діждалися ночі й дали по всьому степу вижу[61]: палили вогонь на вежах, палили торішнє чи позаторішнє сіно, усе, що піддавалося вогню. Та й кутригури тим самим нагадували про себе. Багаття їхньої кари-мсти йшли не лише по землі, сягали неба й казали тим кого не посягли ще: йде страшна відплата-згуба. Тож і сталося те, що не раз уже було. Єдиний досі рід без будь-чиєї спонуки ділився на два: ті, що могли тримати в руках меча і лука, збиралися в десятки, а десятки — в сотні й поспішали назустріч непроханим сусідам, що стали віднині супостатами, ті, що могли лиш правити комонями та давати серед родаків такий-сякий лад, відходили до Білої ріки й одразу ж, не чекаючи чиєїсь згоди, переправлялися за ріку. Бо відали: коли супостат вторгається у їхню землю з заходу сонця, далі західного берега ріки Білої не піде, коли зі сходу сонця — далі східного берега не піде. На супротивнім боці стоятиме вже хан із воями, а з ханом у супостата буде не та розмова, що з перепудженими стійбищанами, навіть коли вони об'єднані в сотні й стають між утікаючими родаками і супостатом із чужкраю, яко прикриття. Траплялось, ясна річ, усяке. Стійбищ між Білою і Широкою рікою он скільки. Одні вводили в оману кутригурів і досягали рятівного берега, іншим кутригури перетинали до нього путь, і тоді ніхто вже не міг стати на поміч. Вдень гасали по степу вершники — у один, у другий і третій кінець, зупинялися на мить на узвишші чи могилі, приглядалися до околій і знову гнали, мов навіжені, комоней, настигали втікачів чи стиналися з прикриттям, вночі палало все, що брав вогонь. Покарана, як і та, що ждала кари, земля доволі-таки відчутно чула її на собі й волала до неба про поміч. Там ревом непоєної чи недоєної худоби, там — криком конаючих чи тих, що схрестили мечі не на життя — на смерть.