Санділ не ставав, подібно Заверганові, на чолі тисяч і не йшов на січу разом із тисячами. Возсідав у сідлі і стежив за бородищем, що вирувало в улоговині. Бо не втрачав віри, бо певен був: звитяга рано чи пізно буде на його боці. Ті тисячі, що мали підійти у вирішальну мить до Завергана і стати в поміч Заверганові, таки не підійдуть: їм заслонили путь, і надійно, а під рукою в нього, хана Санділа, чи не вдвічі більше воїв, ніж у Завергана. Одне бентежило, власне, не так бентежило, як зворохоблювало нетерплячку: січа триває з самого ранку, а звитяги нема та й нема. Чому так і чи довго триватиме це?
— Скачи на боролище, — обернувся до першого, хто об'явився під рукою, — й довідайся, як довго дозволятимемо кутригурам топтати нашу землю? Чи не час їм податися пріч?
Перший гінець повернувся й сказав:
— Терпіння достойний. Ще трохи — і побіжать.
Другий був стриманіший:
— Велику лють мають на нас кутригури, тому пруть, яко дики, або ж стоять на смерть.
«А ви?!» — хотів було крикнути Санділ, та його упередили:
— Хан Заверган нагадував своїм на бородищі: «Кутригурин! Коли ти не потяв трьох утигурів, вважай, що ти не помстився за кров і сльози кровних». Вони й стараються. Наших, хане, удвічі, коли не втричі лягає більше, аніж їхніх.
«Отак? — похолонув Санділ. — Ну, то стривайте ж».
Він обертається, аби переказати те, що намислив, виконавцям своєї волі, й помічає нараз: на сіверські обводи улоговини, в якій стиналися їхні з Заверганом сили, вихопилися комонники. Вхопилися й спинилися чомусь, приглядаються до колотнечі, що котилася долом.
«Благой? — піднісся духом Санділ. — О радість! Невже встиг упоратися з кутригурами? А втім, до чого ці сумніви?»
— Утигури! — обернувся до тих, що стояли позаду. — Нам прийшла поміч. Кметь Благой погромив татей що палили стійбища в полуночних землях, і стоїть он жде нашого повеління. Кличте тисячі вірних і вперед, на кутригурів. Здобич ваша і вся Кутригурія по звитязі ваша!
Санділ оголив нарешті меча й пішов у передніх лавах. Те збадьорило утигурів, додало їм ратної буєсті.
— Хан з нами, — кричали, — і Небо за нас! Чули, Благой теж підійшов. Смерть свинопасам! Кара і смерть!
Стинались і не розглядалися, аж поки хтось із утигурів не завважив і не крикнув крайнім, а ті — у звихрену круговерть боролища:
— Обри! То не Благой, то обри обступають нас! Разять усіх підряд, утигурів і кутригурів!
Поєднані донедавна смертельними узами супостати розскочилися, яко наполохані вовком отари, й тирлуються осібне, а тирлуючись, силяться стримати обрів, що насідали звідусіль і, певно, не одною тьмою.
— Кругова порука! — чути дужий голос кутригурського хана. — Відходьте на захід сонця й бороніться навсібіч!
Мужам, як і воям кутригурських родів, видно, не вперше опинятися в такій, як ця, пастці. Пробивали собі путь до Широкої ріки, однак не забували й про тих, що насідали на них зусібіч. Мовби збита воєдино лавина, котилися улоговиною і не дозволяли супостатові роз'єднати їх.
Де поділися утигури, не доглядалися. Тоді вже, як обри вдруге і надійно заступили їм путь у свою землю, зрештою виїхали наперед і порадили не лити даремно крові, спинилися й угледіли: утигури удостоєні тієї ж честі.
— Ми йшли не до обрів! — став перед речниками з супротивних лав Заверган. — Чого їм треба від нас?
— Коли ти і є хан кутригурів, — відповіли йому, — ходи до нашого привідці, він скаже, чого треба.
— Хан не піде, — поспішили заперечити ті з кметів, що були при Заверганові. — На розмову, коли вона конче потрібна і неминуча, може піти хтось із мужів його, таких же чільних і довірених, як і хан.
Обрини не зловтішалися з того.
— Шкода, коли так, — сказали розважливо. — Баян волів мати бесіду лише з ханом. Якщо є страх і недовіра — додали по деякім мовчанні, — пришлемо заложників, теж мужів чільних.
І сумнівались, і досадували, і гнівались не знати на кого, коли лишилися без свідків, а чогось втішнішого, аніж то, що звеліли їм, вигадати не могли. Обрів, самі бачили, тисячі й тисячі, прорватися крізь їхні лави годі й сподіватись. А коли так, іншої ради немає: не комусь іншому, Заверганові доведеться йти на Баянів клич і ставати перед ханом Баяном.
Пішов не сам, у супроводі двох кметів і чотирьох отроків. Та й іти випало не якесь там поприще[62], — мало не всі десять здолали, доки добралися до намету хана Баяна. Одначе не те дивувало і обурювало всіх: коли наблизились і спинилися, біля намету стояв уже й чекав запросин привідці обрів хан Санділ.