Усі бадьорилися, видно було, неабияк певні в звитязі і неабиякі вдоволені з того, що є така сподіванка: узяти в антів усе, що можна взяти мечем та сулицею, відділитися від них широкою, гейби море, рікою, і там, за рікою, почувати себе ситими та вдоволеними з ситості. Лише Завергана не тішила Баянова обіцянка. Чув, що рече-повеліває, і не вірив тому, що чув. Невже це справді станеться: він, що гостив нещодавно у князя Волота, був так обласканий князем і винагороджений за обіцянку жити в мирі та злагоді он якою спроможністю — сходити без будь-якого урону і будь-якої перепони за Дунай, — невже він поведе тепер тисячі на тиверців і їхнього князя? То ж остання, що не є, ганьба, то, коли хочуть знати, найпідліша зрада!
XVII
Лодії стояли при березі безладно, точнісінько так, як тоді, коли їх викидає на берег хвиля. Якби не дим із колиби та не розстелені на піску снасті, можна було б подумати, що на рибальській стоянці тиверців ані лялечки.
— Агов! — кличе комонник. — Чи є тут ті, що живуть із моря й нікому не зичать горя?
Від колиби, як і від лодій, ані словечка.
— Поснули чи мор вас узяв? — міркує вголос той, що над'їхав.
Зліз із огира й попростував до рибальського житла.
— Питаюсь, чи є хто? — заглянув у проріз без дверей і, помітивши — таки поворухнувся котрийсь на ложі, сказав тільки рибалкам знане: — Рід славен трудом.
— І ратним подвигом. — відповіли з колиби. — Ти, Вую?
— Я. А де ж решта, що не бачу?
— Море не щедре на дари. Подалися за ними у степ.
— Знайшли час. Чи знаєш бодай, де вони?
— А то ж як.
— То сідай на мого огира і скачи до них. Скажи: Перун замоложує[64] небо хмарами, обіцяє горобину ніч.
Ті, що ловили на поду гусей, не забарилися повернутися до свого пристанища в побережжі, бо те, що переказав їм Вуй, обіцяло не вольготність — темінь і блискавиці.
— Це напевно? — запитали. — Чи й за сим разом лишень нахваляються?
— Більше ніж напевно. Аварський хан повелів одному з своїх татей-привідців іти з кутригурами на Тивер, другому з утигурами — на уличів. Ті, другі, скажете, ударять від порогів, бо так воліє утигурський хан.
Рибалки швидко спорядили одну з трьох лодій і підняли на ній вітрило.
— Дме острія, — сказали тим, що правилися до рідних берегів. — Скористайтеся нею і сьогодні вже постарайтеся бути в Білгороді.
— А то ж як.
Рибалки дотримали слова. Одразу ж по їх з'яві в пристанищі з Білгорода вихопилося кілька комонних і погнали вздовж лиману на сівер — одні в Тиверську, інші в Улицьку землю — з тривожною вістю: обри ідуть.
І пішла гуляти та вість від оседку[65] до оседку, від весі до весі. Тиверці лише настрахані були обрами, а уличі й назналися вже їх, надто ті, що сиділи ближче до Дніпра й сусідили з обрами. Ішли в поле й доглядалися, чи немає їх по ярах та байраках, лягали спати — дослухалися, чи не скрадаються, прикриваючись темрявою, спали і тих же обрів бачили. Бо таки часто навідували їхні оселі. І напередлітті, і серед літа. Тепер маєш: турмами ідуть. Боженьки! В такий час і в таку годину. Та поселянин же тільки-но зібрав на ниві збіжжя, перевіз його до овина[66] й започаткував веректу[67]. Що вдіє з ним і куди подіне його, коли йдуть обри? Община велить мужам сідати на комоней і їхати на обводи, старійшини велять жонам та їхнім дітям брати з собою все, що можна взяти, й правитися в дальні, а дальніми — в найглухіші закутки землі. Що ж буде із збіжжям, халупою, всім, що покидають у халупі та на подвір'ї? Невже візьметься вогнем і піде за димом? Йой боженьки! То ж буде погибель для всіх. Де тоді житимуть і з чого житимуть? І лишатись та боронити добро своє теж не випадає. Чи від таких, як обри, оборонишся? Чи такою силою, як та, що матимуть роди, можна оборонитись? Єдина надія на ноги та на темні ліси далі від торованих путей, а тут, в оселях та в подвір'ях, — на щасливий випадок. Як не багато тих обрів та утигурів, не всі весі сплюндрують, десь та залишаться слов'янські оселі непограбованими, а збіжжя — пригодним для веректи.