— Ту, що й на всіх поселян своїх: обробляти землю, жити з землі й боронити її, коли посягне супостат з чужкраю.
— Ну, а земля, якою винагороджуєте нас, де вона?
— В Зароссі.
Богданко чи то не вірив, чи не міг втямити, де це, і змовк на довше, ніж личило б.
— Там, де й нині ми?
— До певної міри. Коли точніше, між росами і уличами. Будете в сусідстві з нами і недалеко від родаків своїх, тиверців. Коли виникне потреба в помочі, за кілька переходів будете на Дністрі.
Ліпшого, здавалося, й сподіватися годі. Ано, скільки думали про поселення в землі Полянській, стільки й потерпали: коли й зроблять таку ласку, то поселять не інакше як за Дніпром, ближче до степовиків-асійців і недолі-безліття, що підстерігає всякого, хто зважиться бути їм сусідою. А князь Острозор он як розмислив: не висуває їх яко щит свій на схід, поселяє між росів та уличів і разом з тим не так уже й далеко від рідної Тивері.
— А що скажуть ті уличі і ті роси, — вдався до речників княжої волі, — котрі, хай і рідко, все ж сидять на сій землі?
— То біглий люд. Та й скільки його? Житиме між вас, то муситиме й коритися вам.
На тому стали, та тим не вичерпали свого безліття. Князь Богданко — а від так і залишився князем для відселенців — почав із того, що об'їхав із привідцями тисяч даровану Києвом землю і визначив місця для забудов: передусім — княжого дитинця, що започаткує стольний город, затим — городищ та сторожових веж.
— Ділю всю пущу, — сказав по тому, — на десять вервей[68] і посилаю в кожну з них по тисячі отроків і тисячі отроковиць. Кому яка випаде, визначить жереб. А вже як визначить, підете кожен у свою вервь і спорудите городище для верві. Про все інше дбатимете, обживаючи пущу.
Вони й пішли, спонукувані сподіванками, та ще тим, що не самі йдуть, у поміч стають найближчі сусіди з полян — роси. Та що могли спорудити за коротке, мов заячий хвіст, передзим'я? Єдине, на що спромоглися, — звели гридниці на місці майбутніх городищ, кілька теремів — для тисяцького, сотенних, сп'яли сякі-такі затишки для корів та комоней. Далі пішли передзимні дощі, нагадав про себе морозко, і поселяни з надроських околій сказали їм, переселенцям: «Доста. Більше не можемо пособляти вам. Свої діти і своя худоба є».
Воно ніби й так: зима ось-ось гряне. А все ж як бути їм, бездомним?
Те саме сказали й тисяцькі, зібравши всіх на мале віче: що вдіємо, содруги? В житлах, що спорудили, може пересидіти зиму лиш половина. Чули, не жити — пересидіти. Куди подінемо решту? Пошлемо на постій та прокорм до сусідів у надроських околіях чи покладемось на те, що не всі з нас сидітимуть та грітимуться біля вогнища, й залишимося при купі? Завважте, доки одні відігріватимуться в гридниці, інші мають поратися біля худоби, ще інші добувати для себе і всіх нас живність у лісі, стояти на чатах. Най так і буде: зимуватимемо в тісняві, зате при купі, чи підемо по чужих хижах і на чужий хліб?
Багатьом пригадалося тієї миті, як неохоче ставали роси в поміч, скільки було нарікань на князя свого за те, що силою посилав їх за Рось, тож багатьох відвідало й вагання: а чи не скажуть те саме, якщо не гірше, роси, коли попросяться до них на постій! Йой, то ж он яка мука і який сором — іти і проситися! Є ж бо не хтось там — діти слов'янського роду, а в слов'ян віддавна було за ганьбу заглядати в чужі руки, сподіватися від когось милостині.
— Не посилай нас, тисяцький! — перші відчули біду й озвалися отроковиці. — Що буде, те й буде, най буде між своїх. Младомладі-бо є і дужі, якось перебудемо зиму.
Князь та й тисяцькі не одразу пристали на те, а мусили. Бачили-бо: доки переселялися та терпіли купно муку на неходжених путях, багато хто з отроків обрав собі суджену, а отроковиці суджених. Як роз'єднати тепер таких? На диби стануть, коли силувати, і хто відає, чи скоряться. Сказати, най ідуть парно? А хто ходитиме за худобою, добуватиме живність по пущах, заготовлятиме паливо і стоятиме на чатах? Ті, що залишаються? Немала повинність ляже на них, і чи не зродиться по зимі ще одна веремія. Тим, що повернуться з-за Росі, можуть сказати: вашого немає тут, ви просиділи своє по полянських куштах[69]. Най, мабуть, буде, як хочуть. Коли загримить веригами[70] Морозко, а ховатись не буде де, і серед зими споруджуватимуть якісь халупи чи тулитимуться між комоней.
Всього назналися тоді. І їли впроголодь, і тіснилися так, що дух спирало від задухи, і спати нерідко доводилося просто неба, при одному лиш багатті. Не раз і не двічі доходили до того, що ладні були заснути і не прокинутися. А все ж, прокинувшись, знову утверджувалися в мислі: добре вчинили, що не пішли на постій та прокорм між чужий люд. Роси, як і уличі, таки скоса поглядають на них. Якже, мали он який простір для ловів, тепер не мають його, втікичі посіли. Не просто обмовляються, зумисне іменують так: не переселенцями чи відселенцями — втікичами. Їм натякають, а то й промовисто кажуть: тиверці ми, — дарма, відвернулися й знову своєї: «Колись було в Зароссі пристанище і людові, і звірові, тепер, як об'явилися там втікичі, нікому й нічо немає». Най перше літо й першу зиму йменували так, де не ходило. Ба й через два, через п'ять те саме. А Пек вас покарав би своєю нещадною карою. Ото зав'язли їм у зубах. Княжі гінці, коли їдуть, кажуть уже: «Правлюсь до втікичів» або ж: «Повертаюся із втікичів». Ріку навіть, по якій ідуть обводи їхньої землі з боку уличів, іменують не інакше як Втікичем.