— Щодо покликання? — озвався задумливо Чебаков. — Не знаю, чи можна це вважати покликанням, але я б хотів написати про джаз…
Він замовк, і я спитав:
— Статтю? Чи книжку?
— Ні, це, звичайно, не стаття, навіть не книжка. Я б хотів написати про себе, свою особистість у джазі — потік відчуттів, образів, думок, той світ, який мені відкриває музика.
— А самі ви граєте?
— Ні, моє покликання — слухати. Слухати і відчувати.
Їй-богу, він збив мене з пантелику. Ми живемо усталеними уявленнями, і раптове відхилення од них позбавлює нас упевненості в істині. Я дивився на нього майже з благоговінням, бо одне з найтвердіших моїх переконань полягає в тому, що людина мусить приховувати свої паразитичні нахили. Й досі мені не доводилося зустрічатись із таким розгнуздано-відвертим виявом споживацтва, піднесеного в ранг життєвої програми, такої щирої еманації захребетництва. Просто-таки король, його дармоїдська величність!
— Вам це не дуже зрозуміло? — запобігливо спитав Борис.
— Так, не зовсім, — кивнув я. — Буду вам вдячний, якщо ви мені поясните конкретніше.
— Будь ласка. — Борис запалив сигарету, всівся зручніше в кріслі. — Ми живемо в дуже багатому світі. Матеріально багатому. Й жодної потреби в тому, щоб неодмінно всі виробляли матеріальні цінності, не існує. Люди женуться за технічним розвитком, а цс не більш серйозно, ніж спроби кицьки вхопити свого власного хвоста. Людина позаздрила птахові — має собі на голову стратегічного бомбардувальника. Захотіла думати й лічити швидше — будь ласка: бомбардувальника наводить на ціль електронна машина. Мріяла бачити крізь імлу — радар забезпечує точність влучення. Можна говорити про Ейнштейна й атомну бомбу, але простіше сказати: людям бракує духовного життя, а вони мріють про «Запорожця».
— А як у вас із духовним життям? — терпляче запитав я.
— О, з цим у мене все гаразд, — спокійно запевнив мене Чебаков. — Ось мої друзі, мої емоційні наставники…
Він узяв з полиці кілька платівок, простягнув мені На кольоровому крейдяному конверті був майстерно сфотографований музикант — молодий негр сидить у відомій позі Рамзеса, на колінах гітара, очі заплющені.
— Це Джіммі Хендрікс, великий музикант. Бачите зеленкуватий дим навколо голови, як німб? Знак, що він скоро вмре. Вони ж усі здорово «підкурюють»…
— І що, вмер?
— Так, він отруївся наркотиками у Моніки Донеман. Це був тоді жахливий скандал у ФРН. Ах, який божественний гітарист! Безперечно, перша в світі соло-гітара. Хендрікс видресирував її, як живе звірятко, — вона говорити вміла. Він, коли грав, по просто перебирав струни — він свою гітару бив, пестив, щипав, гладив…
— Хіба ви бачили, як він грає?
Чебаков усміхнувся:
— Навіщо мені бачити, я чув. І відчував. — Він показав на інші платівки: — Це концерт Джанніс Джоплін «Болл ін чейн», це — Френк Заппа, це — Бібі Кінг, це — Джордж Харрісон та Ерік Клаптон, це — Пінк Флойд, це — програми «голлівудлівс» — Кеннета Хіта… Хочете послухати? — несподівано запропонував він.
— Та ні, спасибі, у мене, мабуть, для такої серйозної справи немає покликання, а найголовніше — часу. У мене помітні перебої з духовним життям, бо мені виплачують зарплату, на жаль, не за потік відчуттів, образів і думок, які можуть мені відкритися в джазі. Отож хотів би запитати…
— Весь до ваших послуг!
— Скільки коштує у фарцовщика така ось платівка?
Борис чарівно усміхнувся:
— Диск зачовганий чи новий?
— Новий.
— Від ста до двохсот рубликів.
Це він точно сказав, адже я й без нього знаю ціни: немало мені довелося морочитися зі справами фарцовщиків.
— Оце дивлюся на ваш стереофонік, ікони, на ваші диски й на вас самого, Чебаков, і вимальовується в моїх очах образ молодика, що увесь такий собі розкльошено-приталений, у сорочці «суперральф» — комір на чотири удари, в джинсовому костюмі, та не в якомусь там «запальному», а у справжнісінькому фірмовому «вранглері», із золотими «зіпами».
— «Левіс-коттон», — спокійно поправив мене Чебаков. — Можете додати ще вайтові траузери із засувалами[2].
— Ну, «левіс-коттон», не будемо дріб'язковими. Й сам ви такий відсторонений од нашої нікчемної людської марноти, весь у високому духовному житті, що мене мимоволі заздрість гризе: адже мені завжди хотілося бути схожим на таких чудових людей. Та от шкребеться в мені одне паскудненьке запитаннячко й усе це розпрекрасне відчуття псує…