Старанно скопіювавши ці поезії, я підписався під ними гарним і гучним ім'ям «Миломий» і переслав кожну в окремому конверті до редакцій чотирьох наших провідних журналів з проханням негайно надрукувати їх і не затримуватись із виплатою гонорару. Проте, незважаючи на ретельно продуманий план (успіх якого позбавив би мене великого клопоту в майбутньому), я переконався, що декого з редакторів не так легко пошити в дурні і що вони завдали coup-de-grace[1] (як кажуть у Франції) моїм рожевим мріям (як кажуть на батьківщині трансценденталістів).*
Одне слово, всі, як один, журнали не лишили каменя на камені від добродія «Миломия» у своїх «Щомісячних відповідях кореспондентам». «Гармидер» розгромив його так:
««Миломий» (хоч би ким він був) прислав нам довге писання про багатодітного навіженого на ймення Уголіно, якому слід би висікти своїх шибеників і повкладати їх спати без вечері. Ця історія надто банальна, я б навіть сказав, нудна. «Миломию» (хоч би ким він там був) явно бракує уяви, яка, на нашу скромну думку, не тільки душа ПОЕЗІЇ, а й саме її серце.
«Миломий» (хоч би ким він там був) зухвало вимагає, аби ми, не гаючи часу, надрукували його нісенітниці і «не барились зі сплатою гонорару». Ми не друкуємо й не купуємо таких дурниць. А втім, нема сумніву, що за ввесь той мотлох, який він грамузляє, радо вхопляться редакції «Горланя», «Ласуна» або «Нісенітниці»».
Признатись, «Миломию» така оцінка видалась надто несправедливою. Та найприкріше вразило його слово ПОЕЗІЯ, надруковане великими літерами. Якою зневагою до поетичної творчості відгонили ці шість літер! Не менш суворо вичитали «Миломию» і в «Горлані», який надрукував буквально таке:
««Ми отримали надзвичайно чудне і образливе послання від автора (хоч би ким він там був), що підписався «Миломий», таким чином принизивши велич славетного римського імператора,* який також мав це ім'я. У листі «Миломия» (хоч би ким він був) ми знайшли огидні і безглузді віршики про «небесних ангелів», — віршики, які могла витворити лише хвороблива уява таких божевільних, як, скажімо, Нат Лі* чи «Миломий». І за всі ці дурниці нас смиренно просять сплатити гонорар. Ні, сер, не вийде! Ми не платимо грошей за абищо. Зверніться до редакцій «Гармидера», «Ласуна» або «Нісенітниці». Ці так звані періодичні видання охоче приймуть від вас будь-який літературний мотлох і не менш охоче пообіцяють сплатити гонорар».
Це було надто несправедливо щодо бідолашного «Миломия», та в даному випадку вістря сатири спрямовувалось проти «Гармидера», «Ласуна» і «Нісенітниці», які дошкульно названо періодичними виданнями, та ще й виділено ці слова курсивом, що мало б уразити ті журнали в саме серце.
Насипав перцю і «Ласун», який висловився так:
«Суб'єкт, який з неприхованим задоволенням називає себе «Миломиєм» (інколи ниці люди прикриваються іменами славетних небіжчиків!) переслав нам п'ятдесят-шістдесят рядків своїх віршиків, що починаються так:
Гнів твій, Ахілле невблаганний,
заподіяв грекам лиха незчисленні...*
і т. д., і т. ін.
Маємо за честь шанобливо повідомити «Миломия» (хоч би ким він там був), що навіть перший-ліпший складач нашої друкарні може віршувати значно краще. В «Миломия» не все гаразд з розміром; йому слід навчитись підраховувати склади. У нас не вкладається в голові, чому саме він вирішив, що ми (ми, а не хтось інший) будемо безчестити сторінки нашого журналу такою безглуздою писаниною. Чесно кажучи, навіть «Гармидер», «Горлань», «Нісенітниця», котрі не гребують ніяким літературним мотлохом і можуть без вагань друкувати «Наспіви Матусі-Гуски»* як оригінальний ліричний твір, навряд чи вхопляться за таку дурницю. І «Миломий» (хоч би ким він там був) іще насмілюється вимагати гонорар за свої безглузді вправи. Невже «Миломий» (хоч би ким він там був), не знає, невже не може збагнути, що ми не надрукуємо його, навіть коли він заплатить нам».
Учитуючись у ці рядки, я відчував, що стаю все меншим і меншим, а коли натрапив на те місце, де редактор глузливо називає мою поему «віршиками», зовсім занепав духом. Мені стало шкода бідолаху «Миломия». А втім, «Нісенітниця» виявилась ще менш милосердною, ніж «Ласун». Адже саме «Нісенітниця» написала: