Оскільки ж ее так сталося і братія [печерська] була без ігумена, [то] зібралася братія вся, і нарекли вони в себе ігуменом Прохора, попа, і звістили про нього митрополита [Никифора] і князя Святополка. І з радістю повелів князь митрополитові поставити його, і був він поставлений м'ясопусної неділі в неділю[692], місяця лютого в дев'ятий день. І так увійшла в піст братія з ігуменом.
У РІК 111З
У РІК 6621 [111З]. Було знамення в сонці о першій годині дня. Було видно всім людям: зосталося сонця мало, як [серп] місяця вниз обома рогами, місяця березня в дев'ятнадцятий день, а місяця у дев'ятий [круг][693].
Сі ж знамення бувають не на добро. Знамення в сонці і в місяці або звіздами бувають не по всій землі; але якщо в котрій-небудь землі буде знамення, то земля [його] й бачить, а інша земля не бачить. Так оце колись, у дні Антіоха, [царя сірійського], були знамення в Єрусалимі: приключилось з'являтися [вершникам], що гасали на конях у повітрі при оружжі і потрясали оружжям[694]. Та се було в Єрусалимі тільки, а по інших землях не було сього. Оскільки знамення було в сонці, воно провіщало Святополкову смерть.
Після цього бо приспів празник Пасхи, і празнували його, а після празника розболівся князь. А преставився благовірний князь Михайло, званий Святополком, місяця квітня в шістнадцятий день за Вишгородом[695]. І привезли його в човні до Києва, і, спрятавши тіло його, положили його на сани. І плакали за ним бояри і дружина його вся, [і], співавши над ним належні співи, поклали його в церкві святого Михайла Золотоверхій, що її він сам був спорудив. А княгиня його [Варвара][696] велике розділила багатство монастирям, і попам, і убогим, так що дивувалися всі люди, бо такої милості ніхто [не] може вчинити.
А назавтра, в сімнадцятий день, кияни вчинили раду [і] послали [послів] до Володимира [Всеволодовича в Переяславль], говорячи: «Піди, княже, на стіл отчий і дідній». Це почувши, Володимир вельми тужив, але не пішов, горюючи за братом. Кияни тим часом розграбували двір Путяти [Вишатича], тисяцького, і пішли на жидів, і розграбували їх.
І послали знову кияни [послів] до Володимира, говорячи: «Піди, княже, до Києва. Бо якщо ти не підеш, то знай, що багато зла підніметься, і тоді [будуть] не Путятин двір, ні соцьких, але й жидів грабувати, а далі й підуть на ятрівку твою[697], і на бояр, і на монастирі. І будеш ти одвіт мати, княже, якщо ото монастирі розграбують».
Отож, це почувши, Володимир пішов у Київ.
Володимир Мономах сів у Києві в неділю. Зустріли ж його митрополит Никифор з єпископами [Лазарем, Феоктистом та Амфілохієм] і з усіма киянами з честю великою. [І] сів він на столі отця свойого і предків своїх, і всі люди раді були, а заколот улігся.
Половці ж, почувши про смерть Святополкову і зібравшись, прийшли до [города] Вира. Володимир тоді, зібравши синів своїх і синівців, пішов до [річки?] Виру і з'єднався з Олегом [Святославичем]. А половці втекли.
Того ж року посадив [Володимир] сина свого Святослава в Переяславлі, а [другого сина], Вячеслава, в Смоленську[698].
У сей же рік преставилася ігуменя Лазаревого монастиря, свята життям, місяця вересня в чотирнадцятий день, живши шістдесят літ у чернецтві, а од народження дев'яносто літ і два.
У сей же рік узяв Володимир за сина свого Романа Володарівну[699], місяця вересня в одинадцятий день.
У сей же рік Мстислав [Володимирович] заклав кам'яну церкву святого Миколи [Мирлікійського] на княжім дворі коло торговища в Новгороді.
Того ж року посадив [Володимир] сина свого Ярополка в Переяславлі[700].
[У] тім же році поставили Даниїла єпископом [у город] Юр'єв, а в Білгород — Микиту[701].
У РІК 1114
У РІК 6622 [1114]. Проставився Святослав, син Володимирів, місяця березня в шістнадцятий[702] день, і покладений був у Переяславлі, в церкві святого Михайла; тут бо отець дав йому стіл, вивівши його із Смоленська.
У сей же рік Мстислав заклав Новгород, більший од попереднього.
У сей же рік, при князі Мстиславі, закладена була Ладога із каменю на насипу Павлом-посадником.
Коли я прибув у Ладогу, [то] мені розповіли ладожани: «Якщо тут буває коли великий дощ, то знаходять діти наші очка скляні, і малі [і] великі, провірчені, а інші коло Волхова підбирають, тому що їх виполіскує вода»[703]. Із них ото я взяв більше ста, і є вони різні. Коли ж я сьому дивувався, вони сказали мені: «Се не дивно. І досі в нас є ще старі мужі, що ходили за Угру і за Самоїдь, котрі самі бачили в опівнічних краях: спаде великий дощ, і в тім дощі спаде маленька вивірка, ніби щойно народжена, а вирісши, вони розходяться по землі. А іще буває інший дощ, і спадають у ньому оленятка маленькі, і виростають вони, і розходяться по землі». Сьому ж мені є свідком Павло ладозький і всі ладожани.
Якщо ж хто сьому віри не йме, хай прочитає «Хронограф»[704]. У цесарювання Проба[705], [володаря римського], коли [якось] був дощ і гроза велика, випала пшениця, з водою многою змішана, і, її зібравши, [люди] насипали великі засіки. Так само і при Авреліані, [цесареві римському], крихти срібні випали, а в Африці упали три камені превеликі[706].
«А після того, як був потоп і розділено народи, став царствувати спершу Местром із роду Хамового, по ньому — Гермес, після нього — Гефест, — бо так Сварога назвали єгиптяни. Коли сей Гефест царствував у Єгипті, [то] в час царювання його упали кліщі з неба. [І] стали [єгиптяни] кувати оружжя, бо раніше від того вони палицями і камінням билися. Той же Гефест закон установив жінкам: виходити заміж за одного чоловіка і поводитись стримано. А якщо [котра] перелюбство чинить — він повелівав скарати [її], за що прозвали його богом Сварогом. Бо раніш від сього жінки чинили блуд, з ким ото [яка] хотіла, і займалися вони блудом, як скотина. Коли вона народжувала дитя, [то] оддавала [його] тому, котрий був їй люб: «Се твоє дитя». А він справляв празник і приймав [його]. Гефест же цей закон одмінив і встановив одному мужеві одну жону мати, а жінці за одного чоловіка виходити заміж. Якщо ж хто [це] переступить, нехай вкинуть його в піч огненну. Через це прозвали його Сварогом, і восхваляли його єгиптяни»[707].
692
В Іп. І Хл. «неділь масленоѣ в четвергъ», але в 1113 р. на 9 лютого припадав недільний день М'ясниць.
693
Затемнення сонця літописець датує не лише за юліанським календарем, але й за календарем місячним; в Іп. помилково додано «к» (20) після «в» (9).
695
У Татіщева Святополк Ізяславич має таку характеристику: («Сей великий князь на зріст був високий, сухий, волосся рудувате і пряме, борода довга, зір гострий. Був читальником книг і вельми пам'ятливим, і те, що було за багато літ, міг розказати, як написане. Через недуги ж мало їв; і досить рідко, та й то через принуду інших, упивався. До війни охочим не був і хоча на кого скоро гнівався, але скоро [це] й забував. При цьому був вельми сріблолюбним і скупим, задля чого жидам багато вольностей супроти християн дав і через що багато християн торгу і ремесел було позбавлено. Наложницю свою взяв за жону, і так її любив, що без сліз на малий час розлучитися не міг, і, багато її слухаючись, від князів терпів ганьбу, а часто й шкоду зі співчуттям. І коли б Володимир його не охороняв, то Святославичі давно б позбавили його Києва»).
696
За даними акафіста св. Варварі, третя (рахуючи нешлюбну) жона Святополка мала ім'я Варвара і була вона дочкою візантійського імператора Олексія І Комнина; в синодику Михайлівського Золотоверхого монастиря, де Варвару було поховано, вона названа Іриною; це, можна думати, її друге ім'я, котре вона дістала на Русі, вийшовши заміж. Вона ж привезла до Києва з Константинополя мощі св. Варвари, які також перебували в Михайлівському монастирі, — для християнізованої Русі це був факт високого престижу.
698
За Татіщевим, Володимир Мономах посадив у Смоленську разом з Вячеславом ще іншого сина (Гліба), невідомого з інших джерел, якого в 1118 p. перевів до Переяславля.
699
Дочку Володаря Ростиславича; за генеалогічними дослідженнями, жоною Володаря була невідома на ім'я дочка якогось поморського князя.
700
Це речення повинно б стояти на початку 1114 p. після відомостей про смерть Святослава Володимировича у Переяславлі.
701
Після цього в Іп. незаповнені три з половиною стовпці (с. 205–206); далі текст переписано третьою рукою.
703
Поселення Ладога існувало вже у VIII ст., і в Х — XI ст. серед культурних шарів двохсотлітньої давності ладожани знаходили скляні намистини. Автор, що говорить про себе «я», — це третій літописець, невідомий на ім'я.
704
Ідеться про руський компілятивний «Хронограф за великим викладом», оснований на «Хроніках» Амартола та Іоанна Малали.
707
Наведений уривок — це кінець першої книги «Хроніки» Малали зі вставкою з четвертої книги, починаючи від слів «за що прозвали його» до «піч огненну»; античних богів Малала виводить у ролях земних правителів-царів; текст Малали доповнено руськими відомостями, при цьому в староруському оригіналі деякі назви перекручено (Гермес — Еремия, Гефест — Феост).