— 
, сказав Ра, 
.
— Що це таке? — запитав собака Ведмідь.
— Він розмовляє ієрогліфами, — пояснила Дуринда, — і він каже «Гаразд, можна починати».
— Починай танцювати, — прошепотів собака Ведмідь ведмедеві Собаці. — І танцюй так, як ти ще ніколи не танцював.
— А ти співай, — рикав ведмідь Собака до собаки Ведмедя, — співай так, наче на кону твоє життя.
— Фактично, так воно і є, — хором відповіли Дуринда, Сара, Бадло і Джинн.
— Між іншим, наше також, — додала Дуринда. — Ну все, ні пуху ні пера.
Тож ведмідь Собака почав танцювати, спочатку ледь човгаючи ногами, тоді став відбивати ритмічну чечітку, а тоді африканський танець «ґумового чобота», після чого так розпалився, що втяв бродвейстайл і нарешті цвях програми — запальну карибську джубу. Публіка наче збожеволіла. Вона наслідувала кожен його рух; коли тупала його нога, то тупали ноги екс-богів; коли плескали його руки, так само плескали руки забутих богів; а коли він закружляв у джубі, то виявилося, релікти можуть ще присісти в бугі-вугі! Верховний бог Ра плескав разом з іншими:
— 
— заревів він, а Ґйара-Джинн переклала: «Ти змусив мої штани захотіти піти до танцю».
Ведмідь Собака захитав здивовано головою.
— Але ж він не має штанів, — зауважив ведмідь Собака.
— Лишень невелика пов’язка на стегнах, яка не дуже щось і прикриває, — погодився собака Ведмідь, — але давай не переч.
— Тепер твоя черга, — сказав ведмідь Собака собаці Ведмедю, — давай трохи плоских лестощів. Немало часу спливло, відколи хтось поклонявся цим стариганам як годиться. — Відтак він прочистив горло й вибухнув мелодійним завиванням, проспівавши низку найсолодших для богів Вавилону, Єгипту, Скандинавії, Греції та Риму од-імпровізацій на тему таких дещо легковажних пісеньок, як «Коли я мріяв про Іштар», «Ця прегарна Фрей[6]», «Многая літа Мемфісу на Нілі», ну і так далі. Виставу, задається, сприймали дуже добре, а тоді він затягнув свій хіт, коли драконші перетворилися на металевих свиней і охали.
— Ви — святі, — співав собака Ведмідь, а свині всі разом: — Ох (дзень), ох (дзень), ох (дзень).
— «Мої розкішнії боги,
Воздам я вам хвалу!
Бо справді вас люблю!
Я вас боготворю!
Воздам я вам хвалу,
Я вас люблю, мої боги…»
— Ох (дзень), ох (дзень), ох (дзень).
— Мої солодкії боги…
— Ох (дзень), ох (дзень), ох (дзень).
— Мої боги…
Раптом спів собаки Ведмедя перебило сердите ревіння, й одразу вдарило золоте світло. Верховний бог Ра вирвався з чарів музики, піднісся високо в небо, сліпуче сяючи від люті, й кулею полетів на вершину Гори Знань. Усі решта екс-богів знялися за ним, створивши найвеличніше феєрверкове видовище у світовій історії. Собака Ведмідь мав невтішний вигляд.
— Я втратив публіку, — промовив він сумно. Ведмідь Собака заспокоював його.
— Тут твоєї вини нема. Там щось сталося, — промовив він. — Може, навіть щось приємне. Треба сподіватися, Луці вистачило часу.
Повз них промчав галопом величезний восьминогий кінь, сердито фиркаючи.
— Тепер ходімо зі мною, — сказав він, — ви — арештовані. Це був Жвавий, Кінь над усіма Кіньми, і дивився він на них не так щоб дружелюбно. — Ти й твої сестри, — звернувся він до Ґйара-Джинн та інших перетворювачок, — також арештовані. Пізніше вирішимо, що з вами робити, державна зрада, хочу нагадати вам, — серйозний злочин.
Коли Лука побачив перед собою римовану Безодню Часу, він не вповільнив бігу, бо тепер він, нарешті, відчув якийсь примарний потиск на своєму лівому плечі, який свідчив, що Ліворукий Вимір був уже справді тут, справді поряд з ним, тож він побіг навіть швидше і на самому краю Безодні кинувся ліворуч…
… і впав у Бездонну Яму, і коли він летів крізь темінь, то розлетівся на мільйон блискучих шматочків. Коли ж отямився, лічильник показував на сто життів менше, і він знову побіг до Безодні; знову кинувся ліворуч, і знову падав у темряві, а тоді розвалювався на фраґменти.
Утретє з ним знову сталася та сама історія. Цього разу, коли блискучі шматки зібралися докупи і він побачив, що загалом утратив три сотні життів, а в його активі залишилося лишень 165 життів, то не тямив себе від люті.
— Ну що, жалюгідний Луко Халіфо, — картав він себе, — якщо ти зайшов так далеко, але не можеш прийти до розуму, то заслуговуєш Остаточної Термінації, яка спіткає тебе вже з хвилину на хвилину.
Тут його стежку біля самого краю Безодні справа наліво перетнула білка й зникла в повітрі. «О господи, — подумав Лука, — я навіть не знав, що є ліворукі чи то пак лівоногі білки, але якщо такі є, то це була одна з них, тому можна лишень диву датися, як легко, без зайвих зусиль вона перестрибнула у ліворуку стежку. Очевидно, треба лишень вірити, що тобі без найменших труднощів все ж таки вдасться туди вскочити, і для цього треба мати велике бажання». І Лука, так само як білка, просто повернувся ліворуч та зробив крок і, навіть не спіткнувшись, ступив у ліворуку версію Чарівного Світу…
… в якому Гора була цілком інакшою! Насправді, то була навіть не Гора, а низький зелений пагорб, порослий дубами, в’язами, платанами й тополями, а ще квітучими кущами, над якими бриніли бджоли, тріпотіли крильцями колібрі та співали жайворонки; з бундючним виглядом ходили по траві пагорба, наче які принци, чубаті помаранчеві одуди, а неподалік ліворуч вилася вгору стежка, якою Лука міг легко зійти на вершину пагорба.
— Мене ніколи не покидала думка, що в Ліворукому Світі житиметься мені ліпше, ніж у Праворукому, і якщо я знайду туди дорогу, — думав щасливий Лука, — і там буде дверна ручка, то, можу закластися, вона повертатиметься ліворуч. Ну що ж, здається, навіть Знання вже й не така висока Гора, якщо світ для різноманітності тут влаштований так, аби нам, шульгам, було зручніше.
Руда білка чекала його на низькому пні, лускаючи горіхи.
— Вітання від королівни Сораї, — промовила вона, поклонившись для годиться. — Мене звати Рататат. А ще таке. Її Величність Образцеса вважає, що тобі потрібна провідниця.
— Вона всюди має друзів, — захоплено вигукнув Лука.
— Ми, руді, любимо гуртуватися, — промовила Рататат, сяючи від задоволення. — А дехто з нас (щоправда, я не люблю вихвалятися) є давніми — о так! — членами Почесного загону таємних співробітників, якщо хочеш, глибоко законспіровані «сплячі» аґенти, що ховаються у Засідках Видр і готові двадцять чотири години на добу сім днів на тиждень бути активованими за першою вказівкою Образцеси. Хоч я і люблю потеревенити на Теми Видр, мені здається, що ти таки поспішаєш. Отже, — не вгавала вона, помітивши, що Лука вже було відкрив рота, аби щось сказати, — давай, поки є можливість, все ж таки зійдемо на цю так звану Гору.
На гору він вибіг мало не вистрибом, настільки великою були його рішучість і радість. Спочатку він плигнув Ліворуч з Гори Труднощів на Пагорб Легкоаааааааааааасті, а звідти до Вогню Життя вже палицею докинути. Невдовзі він мчатиме щодуху додому, аби всипати Вогню в татів рот, і тоді Рашид Халіфа обов’язково Прокинеться й розповідатиме нові історії, а його мати Сорая співатиме.
— Ти знаєш, — сказала Рататат, — що там є охорона.