— Все-таки він частенько гостював у вас, — зауважив я.
Мімі нахилилася над джезве. Поставила каву й цукор, вишкребши з пачки те, що, мабуть, лишалося на дні з учора. Вигуки в радіолі стихли, але замість них почулося квакання якогось танго.
— Гостював… — пробурмотіла Мімі. — Сідав і чатував, коли повернеться принц.
— Маєте на увазі Танева?
— Так, Танева. Але я зву його принцем.
— Вважаєте, що так звучить лагідніше?
— Я це вигадала не через те, що лагідно звучить, а тому, що він за холодну воду не береться.
— Людина звикла, щоб їй прислужували.
— Атож, тільки я не звикла прислужувати. І не раз про це йому казала. «Гадаєш, кажу, що за якусь там половину кімнати, відгороджену завісою, я тобі прислужуватиму? Наставляй кишеню». Я повертаюсь ледь жива від утоми, а він: «Мімі, принеси те…», «Мімі, подай се…» Принц, та й годі!
— Справді, неприємно, — погодився я. — А навіщо Танев знадобився Медарову?
— Хтозна! Я в нього питала. «Коли чекаєш якоїсь допомоги від принца, — кажу старому, — наставляй кишеню!» А він: «Це не твоє діло. Допоможи тільки знайти його, і я тебе озолочу»! «Тебе озолочу», — так і говорив.
Піна в джезве загрозливо піднялась. Мімі скочила й висмикнула шнур. Потім взяла зі столу дві чашки, протерла їх якоюсь серветкою й налила каву.
— Щедра обіцянка! — мовив я, стежачи за рухами господині. — Одне тільки лихо: щедрі обіцянки рідко виконуються!
— А, так я йому й повірила! — відказала Мімі, подаючи мені чашку.
Вона сіла на диван біля радіоли і з насолодою ковтнула кави.
— А Танев де криється? — питаю.
— Думаю, що в Банкя.[11]
— Ви казали про це Медарову?
— Аякже, так йому і скажу!
— Чому ж ні?
Замість відповіді господиня озирнулася, неначе щось шукаючи:
— Десь були цигарки… Фу, що за гармидер!
Я поставив чашку з кавою на підлогу й дістав свою пачку.
— Чому ж ви не приберете? — запитав, пропонуючи цигарку Мімі.
Дехто може зауважити з приводу цієї розмови, що я базікаю зайвину. Що вдієш — кожен має свої звички. Досвід навчив мене, що не все, не пов'язане з розслідуванням, неодмінно зайве. Коли ти створюєш у співрозмовника враження, що розмовляєш з ним як людина з людиною, службові справи не постраждають. Не виключено навіть, що виграють. Ну, гаразд. Отже, питаю у господині, чому вона не прибере.
— Три дні вже збираюсь… І все відкладаю. Така вдача.
Мімі закурила. За компанію закурив і я.
— Ну, — нагадав, — уже придумали відповідь?
— Яку відповідь? — звела брови Мімі, безневинно дивлячись на мене.
— Крім фармацевтики, ви закінчили, видно, й акторські курси. Я питав, чому ви не сказали Медарову, де переховується Танев. Сподіваюся, тепер ви пригадаєте.
— Ух, які ви всі в міліції недовірливі, — роблено зітхнула Мімі. — І отой ваш колега теж: «Чому твердите, — каже, — що потерпілий перший вдарив Жору?» — «А тому, — відповідаю, — що це було саме так. На Жору напали, і він реагував з позиції законної самооборони!» — «Ні, — каже, — ви хочете вигородити свого дружка…»
— Дуже цікаво, — погодився я, жестом зупинивши господиню. — Згодом, як захочете, розповісте мені всю історію. Той Жора, мабуть, справжня цукерка. Але зараз давайте покінчимо з нашими справами: чому ви не сказали Медарову, де переховується Танев? Чи Танев не переховується?
— Ховається. Він зник саме перед тим, як з'явився Медаров, і я певна, що це не просто збіг.
— А звідки ви взнали, що він ховається в Банкя?
— Від нього самого. Він прийшов до мене в аптеку…
— Коли?
— Коли? — Мімі випустила під стелю густу цівку диму. — Мабуть, тижнів через два після того, як зник…
— Ну, і?..
— Прийшов до мене в аптеку. Тоді ж і сказав мені, що він у Банкя і що при потребі його можна знайти у двоюрідного брата. Його двоюрідний брат там живе. Потім почав розпитувати про Медарова. Але я не сказала йому нічого певного, крім того, що приходить час від часу і я частую його мастикою. А принц усе розпитує: коли точно приходить, що говорить, де живе, з ким зустрічається і таке інше…
— А ви розповіли Медарову, що Танев цікавиться ним?
— Ні про що я не розповідала Медарову. Хіба я не казала вам про це?
— Але чому? Ось моє запитання.
— Бо… Бо я передчувала, що коли вони зустрінуться, то скоїться щось страшне.
— Страшне вже скоїлося, — нагадав я. — Отже, нема ніяких підстав будь-що приховувати далі. Скільки разів Танев приходив до вас?
— Та я ж казала вам.
— Так, але мені здалося, що ви не були впевнені. А тепер поміркуйте добре і скажіть точно: скільки разів Танев приходив до вас?