— І цього разу помилилися, Танев. За образу вас треба було б стукнути цією залізякою по голові, та ви неспроможні образити мене. А щодо Медарова, то я справді і гроша не дам за нього. Хоча коли когось убивають, і цей хтось навіть подібний до вас чи Медарова, мій обов'язок викрити вбивцю. А якщо я зараз розмовляю з вами, то зовсім не для того, щоб примусити вас «прохопитися», де заховано гроші, чи схилити до підкупу, і не для того, щоб покарати вас тільки за смерть Медарова. Ви забули про смерть іншої людини в ніч сьомого вересня, шофера, якого вдома чекали молода дружина й мале дитя і якого ви застрелили. Заради смерті того чоловіка я нагадав вам усі ваші злочини. Хотів примусити вас кілька хвилин тремтіти від страху, потроху вмирати, корчитися від думки, що вас чекає. Це моя скромна помста, яку я чиню від імені іншої людини. А на втіху можу ще й проспівати одну пісеньку.
І, переходячи на «ти», додав:
— Пісню про Катюшу знаєш?
Матове обличчя Танева стало зеленуватим.
— Не знаєш? Нічого, я тобі проспіваю.
І заспівав трохи хриплувато, але, сподіваюсь, не зовсім фальшиво:
Расцветали яблони и груши,
Поплыли туманы над рекой…
Враз Танев схопився, штовхнув на мене стіл і рвучко відчинив двері. А я спокійно співав:
Выходила на берег Катюша…
У дверях став загрозливо напружений міліціонер з автоматом. Танев, озираючись, наче звір у пастці, позадкував, висмикнув щось із кишені й хотів проковтнути, але я тієї ж миті схопив його за руку. І, дивлячись на нього впритул, закінчив:
На высокий берег на крутой.
Потім забрав у нього маленьку ампулу з прозорою рідиною, поклав її собі в кишеню й проказав:
— Е ні, Танев. Так легко не вислизнеш. Такі, як ти, не мають права на смерть без формальностей.
І передав його міліціонерові.
Тепер я вільний. Звичайно, тимчасово. Шкода, що завтра не Новий рік.
Зсунувши капелюх на потилицю, аби було ясно, що в даний момент я позбувся клопотів, вийшов на вулицю. Стара хата неприязно дивилася на мене двома дощаними вікнами. Я повернувся до неї спиною. Дощ трохи перестав. З вершини Лозенського пагорба було видно місто. Маленьке місто нашої юності, увінчане лисим тім'ям Невського,[15] перетворилося на неосяжну рівнину дахів. Там-тут височать білі паралелепіпеди нових висотних будівель. Там-тут на фасадах будинків вимальовуються великі червоні п'ятиконечні зірки. Вдалині димлять заводи. Цілий світ. Мирний людський світ, що розкинувся в полі між гірськими хребтами. Моє місто, як кажуть деякі поети. А чому твоє, а, скажімо, не моє? Гаразд, наше місто, щоб не посваритися. Я ще раз глянув на наше місто й пішов униз.
Отже, сьогодні весілля. Чудовий епілог для похмурого розслідування. Значить, все було на краще. Стежу, як Віра й Андрєєв стоять перед столом і впіввуха слухають традиційні напуття, як моргають од спалахів лампи фотографа. Все це добре, тільки чого я шукаю тут? Мені завжди бракує часу погостювати в тітоньки. Бракує часу погуляти на власному весіллі. А сам тиняюсь по чужих весіллях. «Парадокси життя», — може, скаже хто-небудь.
Мої думки перервала Мімі, яка потягла мене до столу, вкритого червоним сукном. Я зовсім було забув, що я свідок. Власне, добре, що так сталося: набуду невеличкого досвіду, — це не зашкодить з огляду на подію, яка чекає мене на Новий рік.
І ось скромну церемонію завершено. Фотографі запрошує присутніх стати щільніше, ближче один до одного.
— А тепер спільний знімок!
Лампа спалахує в ту мить, коли я закрив обличчя своїм старим вірним капелюхом. Досить і того, що я вітально підняв руку. Е, на фото бракуватиме однієї особи, але це не найголовніше. Подробиці зайві. Я дію не від свого імені, а від імені закону. А коли ви спостережливі, то впізнаєте мене по капелюху. Такий гарний старомодний капелюх носить тільки відданий вам Петр Антонов.
