— Не вважаю, що це добра думка, старий,— заперечив Дігбі.— Тобі варто дещо знати про місцевих мешканців та їхні звички. Якщо почнеш розпитувати жінку, їм це не сподобається. Не встигнеш і до другого запитання перейти, як розпочнеться заколот. Краще вже я за це візьмуся.
Банерджі поморщився.
Дігбі спохмурнів:
— Ви щось хотіли сказати, сержанте?
— Ні, сер.— Голос у Банерджі був такий, немов він просив вибачення.— Просто не думаю, що наш візит стане причиною заколоту.
— І чому ж це ви так у цьому переконані? — поцікавився Дігбі.
— Ну, знаєте, сер,— відповів Банерджі,— мені достеменно відомо, що в тому будинку — бордель.
Годину по тому ми з Банерджі стояли перед входом до будинку номер сорок сім по Маніктоллалейн. Перед нами була неохайна двоповерхова будівля. От чого не бракувало в Чорному місті, так це неохайних будинків. Здається, інших тут і немає, лише напівзруйновані переповнені споруди, у яких роєм купчилися люди. Дігбі щось там казав про злидні місцевого люду, та насправді була в цьому кварталі своя жалюгідна краса, чимось нагадував він Вайтчепел або Степні.
Стіни колись були пофарбовані в життєрадісний блакитний колір, але фарба давно вже програла бій із безжалісним сонцем і дощами. Лише кілька блідих клаптиків, водянисто-блакитних смужок на вкритій пліснявою сіро-зеленій штукатурці, свідчили про щасливіші часи. Місцями штукатурка відвалилася, виставивши напоказ покришені руді цеглини, зі щілин потяглися паростки бур’яну. Вгорі, немов зламані зуби, стирчали залишки балкона, ліани нещадно душили металеве поруччя.
Парадні двері являли собою кілька кривих, погано підігнаних дощок. Фарба на них також облупилася, оголивши темну, поточену шашелем деревину.
Банерджі підняв латі й гучно постукав.
Ізсередини не пролунало ані звуку.
Він покосився на мене.
Я кивнув.
Він знову постукав.
— Поліція! Відчиняйте!
Нарешті почувся заглушений голос:
— Аши, аши! Постривайте!
Звуки. Човгання ніг, клацання замка. Тоненькі дерев’яні двері загриміли і прочинилися. Перед нами стояв місцевий старий із копицею сріблястого нечесаного волосся, зігнутий, немов той знак запитання. Засмагла шкіра, тонка, немов пергамент, звисала з нього так, що здавалося, немов то не людина, а птах у клітці. Старий глянув на Банерджі і беззубо посміхнувся.
— Агов, баба, чого тобі треба?
Банерджі перевів погляд на мене.
— Сер, легше буде, якщо я поясню йому бенгальською.
Я кивнув.
Банерджі заговорив, але старий, схоже, його не чув. Сержант повторив уже гучніше. Тонкі брови старого збентежено зійшлися на переніссі. Поступово обличчя його прояснилося, повернулася посмішка. Він зник, і за мить двері широко відчинилися.
— Ашун! — сказав він Банерджі і повернувся до мене: — Заходь, сагибе. Заходь. Заходь!
Він повів нас довгим темним коридором. Прохолодне повітря було важким від запаху ладану. Ми пішли слідом, і наші кроки луною відбилися від полірованого мармуру. Будинок був обставлений зі смаком, майже розкішно, являючи собою разючий контраст із обшарпаним фасадом. Немов вийшов за ворота Майл-Енда і опинився у Мейфейрі.
У кінці коридора старий зупинився і впустив нас до великої, гарно обставленої вітальні. На елегантних канапах у стилі рококо були розсипані шовкові східні подушечки. На дальній стіні, над кріслом, оббитим червоним оксамитом, хоробро дивився з портрета індійський принц у короні.
Зі стелі нерухомо звисала велика зелена пунка[3]завбільшки як чималий обідній стіл, із двору лилося світло.
Старий жестом попросив нас почекати і нечутно зник.
У сусідній кімнаті цокав годинник. Відстрочка мене потішила. Минув уже тиждень, а мені й досі здається, що акліматизація не закінчилася. І справа не тільки у спеці. Є дещо інше. Аморфне і невизначене. Знервованість, що проявилася болем у потилиці і нудотою в шлунку. Схоже, сама Калькутта вимагає від мене плати за приїзд сюди.
Кілька хвилин по тому двері відчинилися і увійшла індійка середнього віку, за нею, як вірний цуцик, дріботів старий. Як на свій вік, жінка була вродливою. Двадцять років тому її можна було б назвати справжньою красунею. Повнотіла, зі шкірою кольору кави і карими очима, підведеними вугіллям. Спереду волосся у неї розділялося на проділ, а ззаду було стягнуте у вузол. На лобі — кармінна цяточка. Убрана в яскраво-зелене шовкове сарі, краї якого розшито золотистими птахами. Під ним — блуза зеленого шовку, яка не закривала живіт. Руки прикрашали кілька золотих браслетів, а шию обвивало багате намисто з маленьких зелених камінців.
— Намаскар, джентльмени,— привіталася вона, склавши руки перед грудьми. Браслети тихенько задзеленчали.— Прошу, сідайте.
Я очима запитав у Банерджі, чи не цю жінку він бачив у вікні. Він похитав головою.
Вона представилася як місіс Боуз, володарка дому.
— Мій слуга каже, ви маєте до мене запитання.
Вона підійшла й елегантно опустилась у шезлонг. Немов за наказом, пунка на стелі гойднулася, пропускаючи приємний вітерець. Місіс Боуз натиснула на маленьку мідну кнопку на стіні поруч. На порозі мовчки з’явилася служниця.
— Ви вип’єте чаю, так? — запитала місіс Боуз і, не очікуючи на відповідь, повернулася до служниці та наказала: — Міна, на.
Дівчина зникла так само мовчки, як і з’явилася.
— Ну а тепер,— повернулася до нас місіс Боуз,— скажіть, чим я можу вам допомогти, джентльмени?
— Я капітан Віндгем,— сказав я,— а це сержант Банерджі. Я так розумію, вам уже відомо про інцидент, що стався на алеї поруч із вашим домом.
Вона ввічливо посміхнулася.
— Ваші констеблі зчиняють такий галас, що, гадаю, увесь квартал уже знає про цей «інцидент», як ви його назвали. Може, ви розкажете мені, що ж там сталося?
— Було вбито людину.
— Вбито? — Жоден м’яз на її обличчі не ворухнувся.— Який жах.
Із власного досвіду знаю, що англійським жінкам варто лише почути слово «вбивство», як одразу ж виникає потреба в нюхальній солі, але місіс Боуз явно зліплена з іншого матеріалу.
— Перепрошую, джентльмени,— продовжила вона,— але в цій частині міста людей убивають щодня. Але я не пам’ятаю, щоб раніше нашими вулицями бігала половина поліцейських Калькутти і перевертала все догори дриґом, не кажучи вже про англійського офіцера. Як правило, бідолашну жертву везуть до моргу, оце і все розслідування. Чому ж цього разу така метушня?
А «метушня» тому, що вбили англійця. Але у мене склалося відчуття, що їй про це добре відомо.
— Мушу запитати вас, мадам, чи бачили ви, чи чули щось на алеї минулої ночі?
Вона похитала головою:
— З алеї вночі завжди доносяться якісь звуки. П’янички б’ються, собаки виють, але якщо ви питаєте, чи не чула я, як убивають людину, то відповідь «ні».
Відповідь була дуже категоричною, і це здалося мені дивним. Досвід підказує, що жінки середнього віку із середнього класу, як правило, дуже охоче допомагають слідству, якщо сталося вбивство. Це робить їхнє життя цікавішим. Деякі беруться до справи так завзято, що радісно переказують усі чутки та плітки, немов це одкровення святого Івана. Її поведінку аж ніяк не назвеш типовою для жінки, яка щойно почула про вбивство за десять футів від свого дому. Підозрюю, вона щось приховує. Але що б то не було, воно не обов’язково має відношення до вбивства. Останнім часом влада ввела так багато заборон, що вона може приховувати зовсім інше.
— Чи не відбувалося поблизу якихось зборів бунтарського характеру? — запитав я.
Вона поглянула на мене так, немов я був на диво дурнуватою дитиною.
— Цілком можливо, капітане. Урешті-решт, це ж Калькутта. Місто, у якому мільйону бенгальців нема чим зайнятися, як теревенити про революцію. Хіба не тому ви перемістили столицю в Делі? Чи не краще смажитись у тихій пустелі в оточенні поступливих пенджабців, аніж миритися з такими небезпечними бенгальськими підбурювачами? Щоправда, далі розмов справа у них не йде. Але, відповідаючи на ваше запитання, ні, мені не відомо про збори бунтарського характеру Нічого такого, що б порушувало ваші дорогоцінні закони Роулетта[4].
4
Закон Роулетта — «Акт, спрямований на викорінення анархістських і революційних злочинів», закон, прийнятий владою в Індії 18 березня 1919 року. Надавав право поліції обшукувати, арештовувати і кидати до в’язниці без висування звинувачення і слідства будь-якого громадянина Індії, якого підозрювали в нелояльності до колонізаторів.