Це не означає, що Лондон — місто безпечне. Точно не Іст Енд і не Степні, і вбивств ми побачили чимало, хоча на жертвах ніколи не було чорних краваток. Не таке це було місце. Та хлопці з підрозділу «Н» були дуже вдячними за старі надійні револьвери «бульдог», хоча сам я ніколи не стріляв із нього на гарячу голову: варто було лише прицілитись у злодія, і ти отримував бажаний результат.
Кар’єра моя змінилася два роки по тому, після розслідування особливо огидного подвійного вбивства на Вестферрі-роуд. Тіла крамаря на ім’я Фурлоу і його дружини знайшла вранці їхня помічниця, дівчина Розі, яка, побачивши сцену немов із роману жахів, відреагувала єдиним розумним способом — щосили закричала. Так сталося, що я здійснював обхід і, почувши крики, першим з’явився на місце злочину. Слідів зламу не було. Власне, слідів узагалі не було, якщо не враховувати у квартирі над крамницею два тіла з перерізаними горлянками в нічному вбранні. Незабаром прибігли інші констеблі, крамницю оточили. Зробили обшук і під ліжком Фурлоу знайшли касу, відкриту і порожню.
Історія потрапила в газети, місцеве населення розхвилювалося, і справа перейшла до Управління кримінальних розслідувань. Я проявив наполегливість, і мені дозволили залишитись у справі. Переконав, що можу бути корисним. Урешті-решт, я ж прийшов першим і знаю територію.
Ми запитали, чи є свідки, і кілька чоловік зголосилося. Розказали про двох підозрілих чоловіків, які вранці виходили з квартири. Двоє навіть упізнали в них братів, Альфреда й Альберта Стретфордів, які здобули собі репутацію занадто жорстоких, навіть для цієї частини міста. Ми притягли їх на допит, і вони, звісно, усе заперечували. Послухати їх, так можна було подумати, що вони під час убивств були в церкві.
Тоді свідки почали відмовлятися від своїх слів. Історії розповідей змінилися: було темно, важко сказати напевне, навіть не пам’ятають, чи то був той же самий день,— ми раптом залишилися з порожніми руками, і брати Стретфорди уже збиралися на волю. Офіцери управління вирішили востаннє випробувати долю і повернулися на місце злочину, сподіваючися знайти докази, які могли пропустити раніше. Я залишився у відділку. Мене потягнуло до шафки з доказами. Справа розвалювалася на очах, і моє перебування в управлінні добігало свого кінця, тож мені хотілося ще разок глянути на те, що в нас було, просто щоб залишилися спогади. Я оглянув ті нечисленні речі, що зберігались у шафці: закривавлене нічне вбрання, розбитий кишеньковий годинник, пуста каса. І тут я помітив червонувату пляму на внутрішній частині кришки каси. Мабуть, у метушні її прогледіли, коли знайшли скриню. Я відразу ж зрозумів, що це і яке має значення. Кинувся сходами нагору і тремтячими руками простягнув касу старшому офіцеру. Негайно викликали щойно створене бюро відбитків пальців Скотленд-Ярду[7]. Ті зняли відбиток, який ідеально збігався з відбитком великого пальця Альфреда Стретфорда. Ми упіймали його на гарячому. Я подав заяву про переведення до Управління кримінальних розслідувань, і моє прохання задовольнили.
Обох братів Стретфордів повісили.
Наступні сім років я провів, розслідуючи справи в управлінні, після яких більшість людей за обід уже не взялися б. Із часом я трохи втомився і наприкінці 1912 року перевівся до підрозділу спеціальної служби, їхня роль у ті часи зводилася до нагляду за феніями[8]в столиці й тими, хто їм співчуває. Мало хто пам’ятає, що спеціальна служба починала своє життя як спеціальна ірландська служба. Може, назва і змінилася, але завдання залишилося тим самим.
Улітку 1914 року розпочалася війна. Я був одним із небагатьох, хто не радів, як ті індички напередодні Різдва, може, тому, що бачив достатньо смертей і знав, як це огидно, безглуздо, і пишатися тут немає чим. Мене оминула лихоманка, яка потягла в ті дні безліч молодих чоловіків до призовних пунктів. Усі сподівалися, що до нового року все скінчиться. Скільки ж людей вважало, що війна буде короткою; ми прийдемо, відлупцюємо кайзера, і всьому кінець. Немов подолати індустріальну могутність імперської німецької армії було не складніше, ніж придушити заколот тубільців, озброєних списами, десь у колоніях.
Але врешті-решт я пішов добровольцем. Не заради любові до короля чи країни, почуття благородного, а заради кохання до жінки, справи значно складнішої.
Уперше я побачив Сару в автобусі на Майл-Енд осіннього ранку 1913 року Кохання з першого погляду часто порівнюють зі скрипками та феєрверками. Мені це більше нагадало серцевий напад. Вона була красунею, щоб роз’їжджати на омнібусах по Вайтчепел-роуд,— та й узагалі занадто вродливою, щоб перебувати в радіусі п’яти миль від цього місця. Не встиг я отямитись, як вона вийшла і загубилась у натовпі. І все могло б закінчитися, якби кілька днів по тому я не побачив її в тім же самім омнібусі. Дуже скоро я почав планувати свої поїздки так, щоб вони збігалися з її подорожами. Тут надто пригодилися прийоми стеження, яких я навчився у спеціальній службі, але цього разу я не ганявся за ірландцями по всьому місту.
Наступні кілька тижнів ці ранкові зустрічі робили моє життя яскравішим; я радів, коли її бачив, і відчував спустошення, коли вона виходила. Одного дня, коли автобус був особливо переповнений, я поступився їй місцем. Вона сказала, що це дуже люб’язно з мого боку. Я скористався нагодою, щоб розпочати розмову.
Із часом я дізнався про неї більше. Директорка школи, на кілька років старша за мене, велика розумниця. Її врода привабила мене до неї, та закохався я в неї завдяки гострому розуму. Вона була відкрита до нового, підтримувала ліберальні та радикальні ідеї. Деяких чоловіків розумні жінки відлякують. Я ж був у захваті від неї. То були найщасливіші дні мого життя. Вона обожнювала природу, і холодними недільними днями ми прогулювались у королівських садах. Навіть тепер, коли я дивлюся на парк, то щоразу згадую її.
Але справжнє кохання ніколи не буває безтурботним, у нашому випадку воно вирувало і буяло. І все через те, що не одного мене вона полонила. Прихильників вистачало: переважно інтелектуали та радикали, був навіть один дивний іноземець. Вона ввела мене до свого кола: довголиці щирі чоловіки з блискучими ідеями і в старих пошарпаних пальтах, які збирались у кав’ярні і палко сперечалися про братську солідарність робочого класу і диктатуру пролетаріату Звісно, усе це дурниці. Усі вони приходили заради того ж, що і я,— метелики навколо одного багаття. Якби вони були певні, що це допоможе завоювати її прихильність, радо перерізали б один одному горлянку, випхнувши братську солідарність у найближче віконце. Поєднувало їх одне — підозра до мене, яка анітрохи не зменшилася, коли стало відомо, що я поліцейський.
Звісно, у групі були й інші жінки, але Сарине світло сяяло найяскравіше. А вона, цілком усвідомлюючи ситуацію, намагалася розподіляти свою увагу порівну: добре слово тут, погляд там, і жоден залицяльник не занепадав духом і не відчував, що ним нехтують.
Завербувався я тому, що хотів триматися осторонь від цієї групи. Як і всі радикали, вони багато говорили, але нічого не робили, і не потрібен був великий розум, аби побачити, як вона втомилася від нескінченних балачок. Я завербувався, бо відчув, що, попри свої ліберальні погляди, вона просто хоче, щоб чоловік був чоловіком. Завербувався, бо кохав її. А тоді попросив вийти за мене заміж.
На військову службу я вступив у лютому 1915 року й отримав три тижні на найнеобхідніше навчання разом із двома дюжинами інших новобранців. Ми із Сарою побралися наприкінці лютого, а за два дні я вирушив до Франції.
7
Скотленд-Ярд — центральне управління лондонської поліції, політичної поліції та розшукового відділу; лондонська кримінальна поліція.—
8
Феній — член таємного товариства, яке боролося за звільнення Ірландії від англійської влади.