Як навіжена, кидалася Настя по тісному гарему, натикалася на подушки і п'яльці, розкидані по килимах.
Швидше, швидше покинути цю клітку, барвисту, як комедіантські буди на ярмарку.
Вона то вибігала у сад і довго стояла на березі, і до болю в очах вдивлялася в блискучу під сонцем зибінь, то знов поверталася до гарему, ніби боялася, що її побачать на березі і зрозуміють, на що чатує вона.
Важко Насті самій з своїми думками, надіями і сумнівами. А що, коли прямують козаки до Сінопа або навіть до Царгорода, «аж до султана у гості», як говорив торік старий Карпо?
В саду порається стара бабка Явдоха. Вана вже сорок років у неволі, мало не сліпа, ледве рухається. І біжить Настя до старої бабусі, наче дитина до неньки.
— Явдошко! Чуєш, Явдошко? Козаки в морі, - шепоче, Настя, впіймавши її далеко від зайвих ушей. — Невже таки прийде, Явдошко, нам воля?
— Ой панночко, ясочко моя ненаглядна!.. Де вже мені на волю!.. Кому я потрібна, стара та слаба? Не доплентаюся я до рідної землі, не побачу її вже довіку.
— Побачиш, Явдошко. Довеземо. На парусах та на веслах домчимо.
— Ой серденько!.. Та де ж мені там подітися?! Милостинку просити, чи що?! Замерзну ж я там у перший мороз. Прохолола вже моя кров, та й нема вже ані свитинки, ані кожушка. Відвикла я від морозу.
А Настя, забувши свою гидливість, обіймає і цілує зморщене, спалене сонцем обличчя.
— Не загинеш, бабусю. Аби визволили. В мене всього буде вдосталь. Візьму тебе до себе. Живи. Спочивай. Їж та пий донесхочу.
— Ой дитиночко моя любенька… — зітхає стара і дивиться в простір згаслими очима.
— Бабусенько! Ти вже старенька. Тобі й до міста вільно піти, — лащиться до неї Настя і суне в руку солодку баклавy. — Розпитай там, любонько, за козаків.
Труситься голова старої рабині. Сльозяться каламутні очі.
— Та де ж мені, ясочко!.. Краще поклич циганку Кайтмазу; за жменьку мідних акче вона тобі геть усе чисто викладе. Тільки стережися циганки: вона тобі й послужить, вона і зрадить тебе. Така вже в неї совість.
І мчить до палацу Настя, і наказує рабині Альме відшукати Кайтмазу, і за годину сидить циганка біля Настиних ніг. Вона й лікує, вона і ворожить. і торгує, і свaтaє, і звідникує, і лихварює, ця довгоноса Кайтмаза, і відшукує вадливих рабинь на Майдані Сліз для гаремів башів і для портових притулків розпусти. А коли це корисно, міцно тримає язик за зубами або влучно пускає потрібні чутки.
Сидить вона біля Настиних ніг, вкрита сірою шаллю у чорних смужках. Довгий костистий ніс стирчить з-під шалі, а вогняно-чорне око визирає з-під приспущених повік. Дивиться Настя і ніяк не збагне, кого так дивовижно нагадує їй циганка, і раптом далекий спогад блимає в голові: отак скоса дивилася ручна ворона у них на хуторі, схиливши набік чорна-сіру голівку з залізним дзьобам і чорним гудзиком ока.
А Кайтмаза тасує засмальцьовані карти і викладає всі новини:
— …Так і не потрапили вони на галери. Повстали геть усі, відбили хлопчиків. Ну, що ж: кожна кицька б'ється за своє кошеня, а люди — як отара. Де один — там і всі. Проте і чабани знайшлися балакучі. Пронюхали, що рекрутів женуть у данину перському шахові, аби швидше замирилися перси, і відпустили Селім-башу до Каффи, де квітне у нього в сералі чарівна троянда Хуррем… Враз зрозуміла я тоді, господине, що судилося тобі панувати в беглербейовому палаці. Не було ще такої перлини на тутешньому ринку і не буде.
— Та замовчи вже! Обридла! — обурено уриває Hacтя, — Кажи, що сталася в Каффі? Що чути?
— Та перш за все розбили Ісааків палац, витягли його самого, накинули зашморг і — на власні ворота… Плювали на його мертве тіло, каміння кидали, а палац розбили і розтрощили впень… А в той час повстали невільники-веслярі на галерах. Такі всі нещасні, виснажені. Все твої земляки-козаки… Та й пішло… Порозбивали льохи з франкським вином та горілкою, ятки, крамниці. Спагі[27] кинулися до гірського табору, а цитадель того ж дня піддалася бунтівникам, бо яничари[28], як справжні зрадники і гяури[29], перейшли до них, хоч і прийняли вони закон мусульманський і виросли біля Блискучого Порога[30], в Стамбулі.
Кайтмаза не мусульманка, але завжди вихваляє віру того, в кого більше влади в руках або грошей у кишені. Вірить вона в прикмети, в лихе око та в нечисту силу і носить на шиї ціле намисто ладунок та амулетів, але, знаючи, що Настя козачка, чесно переказує їй міські події, бо невідомо, як воно буде, а щирість іноді корисніша за брехню.
— Та кажи далі, що в Каффі? — нервово уриває Настя.
— Не поспішай, прекрасна зірко світанку. Порозбігалися рекрути по аулах та підбурили селян. Повстали кара-татари[31], б'ють мурзаків[32], грабують їх садиби і палаци, розподіляють їх отари та табуни, лани та виноградники, бо кажуть, що за шаріатом[33] земля богова і належить тому, хто відживить її своїми руками і потом, зростить та зоре її. І начебто беї порушили давній закон. Дехто з улемів[34] і мулл[35], боячись за вакуфи[36], пристали до селюків і доводять їм, за кораном[37], їх право на землю.
— Ну, а в Каффі? — квапить Настя циганку.
— Tа й у Каффі все пішло шкереберть. Пиячать всі: і цехові, і невільники, і навіть жінки, забувши накази пророкові, начебто живуть у Каффі самі гяури-франки та греки. Ворота відчинені. І несуть, і везуть мажарами та гарбами і овочі, і борошно, і виноград. А від баранів та дробини на базарі і не продертися. Все подешевшало. Награбували в мурзаків та й віддають за безцінь, — зітхає Кайтмаза.
«Ну, а козаки?», мало не кричить Настя, але боїться зрадити себе. Кайтмаза запитливо зиркає в її бік і невиразно догадується, в чому річ, але мовчить, щоб дорожче продати свої новини.
— Ну, то я піду… Ой, як вже пізно: сонце зовсім схилилося за гори, — удавано лякається вона.
— Постій, циганко. Розкажи ще що-небудь, — спиняє її Настя.
— Бідній циганці час додому, бо залишиться вона з дочкою без вечері, а донька в неї лежить дома хвора, — зітхає Кайтмаза. — Ой, хоч би швидше встановили будь-який лад! Голодно стало чесній людині! Нікому не треба ані хорошого краму, ані вродливих рабинь. А речей на базарі — греблю гати… Ось і мені доручили продати таку трубку, — хитро підморгує вона. — Подивишся в неї — і корабель, що майорить десь на обрії крихітним жученям, враз наближається і начебто стоїть ось тут у бухті, і видно на ньому і капудана, і веслярів, і гармати, і прапор… Хороша річ. Навіть чайку козацьку можна побачити за десять миль, а то й далі.
Настині очі блиснули з-під вій.
— Покажи, — кидає вона з удаваною байдужістю.
Та знає Кайтмаза, чого це коштує. Мовчки витягає вона з-під шалі зорову трубку, облямовану сріблом і перламутром, розтягує її і передає Насті.
— Он бачиш фелюку? Комашка на хвилях, зернятко. А тепер заплющ одне око і приклади до другого трубку.
Настя скеровує зорову трубку на фелюку і мало не скрикує; фелюка наблизилася і збільшилася втроє. Видно, як рибалка згортає вітрило, обминаючи мис святого Іллі, - як золотіють в ній яблука і дині, як червоніють коралові баклажани, персики та кизил.
— Скільки? — придушено питає Настя.
— Вантажник, певно, десь вкрав її на пожежі, але вимагає десять флоринів[38], бо ж оправа срібна з золотом, — зітхає Кайтмаза. — А бідній Кайтмазі так треба заробити на хліб. Даси, господине, одинадцять флоринів, і трубка буде твоєю.
Настя не знає цін, та невиразно відчуває, що це занадто. Але ж не можна торгуватися в таких випадках. Мовчки ховає вона трубку під складки вбрання.
28
Яничари — турецька піхота. Військо привілейоване, на зразок гвардії. Комплектувалося з аджем-огланів.
30
Блискучий Поріг — султанський палац. Цей вираз виник ще за кочової доби, коли султани і хани не мали палаців, а їх намети й кантари (двоколісні фургони) відрізнялися від інших тільки розміром, оздобами і високим та блискучим порогом. Згодом назва залишилася, втративши свій первісний зміст.
32
Мурзаки, або мурзи — дрібні феодали, що діставали землю від хана або від беїв як платню за службу.
36
Вакуф — духовний маєток, землеволодіння, подароване мечеті або комусь з мусульманського духовенства.
37
Коран — збірка провіщань і наказів Магомета. Зібрали і відредагували коран учні Магомета після його смерті.