Прочув про неї сміливий ватажок, чи то кавказький, чи то козацький. Вирядив двісті кораблів і рушив на сірих ведмедів. Наче зграя морських птахів, розсипалися на хвилях його човни. Помітив їх ведмежий хан з свого кубла і кинувся на ворога. Загинули сміливі мореплавці. Врятувався тільки їх ватажок, завалений тілами вбитих. Не помітили ведмеді, що він живий, і розійшлися, донесхочу наївшись м'яса, а ватажок виповз з-під мертвих, перев'язав собі рани і, спираючись на меч, пішов блукати невідомою землею. Він вирішив загинути, але побачити вихованку Сірої Гори.
І побачив. Натрапив він на її хатинку, постукав у віконце. Відчинила йому красуня, впустила, обмила йому рани, перев'язала, покривши цілющими травами, нагодувала, напоїла і заховала у льох. І тільки вночі, коли міцно спав ведмежий хан, забігала до витязя, давала йому поїсти, привітно всміхалася йому. І покохали вони одне одного, тому що молодість і кохання завжди нерозлучні.
Довго не знали вони, як врятуватися від жахливих ведмедів, і нарешті надумали…
Тільки-но пішов ведмежий хан у похід, зібрала красуня свої речі, осідлала двох легконогих оленів, і помчали вони до моря.
А на узбережжі — ані корабля, ані човника, ані живої душі. Зажурився герой, а красуня заспівала пісні, закликаючи дятлів-рубачів, вовків-теслярів, бобрів-будівничих, щурів-мореплавців. Зібралися звірі на допомогу улюбленій — господині.
І закипіла робота. Дивиться красуня на північні зорі, бачить, що наближається ранок, і благає аллаха, щоб встигли звірі добудувати їм корабель. Ось і днище осмолене, ось вже й щогли поставлено. Залишаються тільки вітрила.
— Гей, поспішайте, ткачі-павуки! Не загубіть мене з моїм коханим! Поспішають, тчуть павуки, мало не падають з перевтоми. Ось вже зорі згасають, засіріло на сході. Доткали павуки, лапками піт з чола витирають. Підіймають втікачі вітрила, дякують своїм рятівникам.
А тут якраз скоїлося лихо. Повернувся ведмежий хан з походу, вирішив одвідати свою вихованку, почастувати її медом-здобиччю. Нема красуні. А стара дівка сова доповіла йому, де поділася втікачка. Кинувся грізний ведмежий хан з усім військом навздогін. Підбігли ведмеді до моря, а корабель вже мчить на всіх вітрилах геть, несе красуню на волю. Заревли ведмеді, кинулися пити море, щоб догнати її по сухому. Бачать втікачі, що води ь морі стало вдвоє менше, і почали благати чаклуна, що пролітав на чарівному килимі:
— Врятуй нас, великий чарівнику. Віддячимо тобі вдесятеро.
— Нічого мені не треба, — відповідає чаклун, — тільки заспівай мені, дівчино, своїх кращих пісень.
Заспівала вона, а чаклун почав чаклувати — і чує Сіра Гора, як каменіють його лапи, як хутро на спині перетворюється на бур'ян, як тече з його пащі вода, дзюрчить-співає струмком-джерелом.
Скам'янів старий ведмідь по коліна в воді, скам'яніло і військо його, розкинувшись по березі валунами. Нема з того часу ведмедів-людожерів у Криму, тільки скам'янілий ведмежий хан ще й досі спить у хвилях біля Гурзуфа. А втікачі дісталися батьківщини, побралися і були щасливі аж до самої смерті…
Кайтмаза замовкла і запитливо зиркнула на Настю, а Настя мовчить і дивиться десь у просторінь.
— Чого мовчиш, красуне? — торкається циганка Настиного коліна. — Невже ти не така ж прекрасна, як вихованка Сірої Гори? Невже нема, в тебе коханого ватажка-воїна, щоб визволив він тебе звідси і повіз далеко-далеко, у країну, де чекає тебе радість і щастя?
Настя схопилася з місця, як ужалена.
— Іди геть, відьма! — гримнула вона. — Не смій з мене глузувати!
— Я не глузую, господи не, — гордо підвелася циганка і зиркнула Насті просто у вічі. — Кайтмаза ніколи не бреше. Підемо он у той куток, до муру. Я доведу тобі, що це щира правда.
І стільки певності бринить в її тоні, що Настя мовчки рушає за нею. Біля муру Кайтмаза озирнулася і гучно крякнула, як справжня ворона.
І ніби у відповідь, зарокотіли за муром струни кобзи, І знайомий надтріснутий голос заспівав думи про походи Петра Сагайдачного.
Настя завмерла, сполотніла, наче піна на хвилях морських. Що це — марення, сон? Цю ж думу співав на хуторі торік старий Карпо під розквітлою липою. Гули джмелі в тон рокітливим струнам, а Настя сиділа на призьбі і гаптувала Сагайдачному гаманець.
— Тепер віриш мені, усмішко аллахова? — урочисто питає її Кайтмаза.
І, забувши обережність і сумніви, Настя мовчки простягає їй руки.
Єдиний вихід
Доліва-Ясенський терпляче очікував, коли риба знесилиться і, виснажена безпорадним борсанням на гачку, сама піде йому до рук. Довго і спритно присипляв він Горленкові турботи, тішив його марними надіями, а тимчасом замикав вузьке коло, де чатувала на нього загибель. І раптом перейшов у наступ.
За вісім день Горленко об'їхав усіх сусідів і лихварів; аби змінити борг на борг і якось відтягти загибель. Вірні люди доповідали Доліві про всі заходи його жертви, і він або задоволено потирав руки, або обурено опускав жовто-чорні повіки і роздратовано стукав по столу гачкуватими пальцями, коли Горленко звертався до тих, хто міг його врятувати.
Та не щастило полковникові. За двісті флоринів продав він Іллешеві жеребця, продав за безцінь ридван і смарагдовий перстень, здобутий в останніх походах, але всі зусилля його розбивалися об невидиму межу десь коло п'ятисот флоринів, і знов кидався він від лихваря до лихваря. Прибічники Доліви-Ясенського пустили чутку, що Горленко збанкрутував, і тому ніхто не згоджувався позичити йому ані флорин без коштовної застави або серйозного поручника.
«Навіщо нам рискувати своїм золотом», — міркували вони і відмовляли чемно, але рішуче.
І повертався Горленко додому виснажений і роздратований, з важким каменем думок у голові. І жах перед майбутнім стискав йому серце і смоктав, наче хробак. Як поранений звір, ховався Горленко в свій барліг і, проковтнувши трохи нудотної холодної їжі, кидався в ліжко, щоб знову схопитися вдосвіта і знов борсатися, зціпивши зуби від розпачу, зовні стриманий і спокійний, але постарілий за тиждень на десять років.
Пані Єля ні в чому не підтримувала чоловіка. Вона три дні не розмовляла з ним, а потім забрала дітей і, не попрощавшись, поїхала до батьків.
Мовчки, як належне і неодмінне, сприйняв новину Горленко. Люди перешіптувалися за його спиною, а він проходив повз них такий похмурий і відлюдний, що ніхто не наважувався одверто глузувати з нього.
Напередодні останнього терміну, коли Доліва-Ясенський повечеряв і з лойовою свічкою у позеленілому свічнику пішов до спочивальні й схилив коліна на підніжок поставця — подякувати пану Єзусу і панні Марії за здобич, біля ганку його дому в маєтку Потоцького урвався скажений чвал коня, а ланцюгові собаки зайшлися хрипким гавканням.
— Пан Горленко приїхали! — вбіг заспаний пахолок.
Доліва-Ясенський підвівся з колін, і руки у нього затремтіли. Все загинуло: риба зірвалася з гачка.
— Запроси до кабінету, — відповів він самими губами.
І пахолок більше зрозумів його з жесту, ніж з його слів. Чітким військовим кроком, дзенькаючи довгими зіркуватими острогами, наблизився до нього Горленко. Він свердлив його повним ненависті поглядом і заговорив уривчасто, задиханий, ніби збіг на стрімку гору.
— Треба нам, пане, розрахуватися. Ось гаманець. Тут чотириста дев'яносто флоринів. Залишаю панові у повну власність шубу і перстень. Поверніть мені мої позикові листи.
Доліва передихнув і побожно звів очі на розп'яття, що тьмяно вилискувало у кутку. Риба скажено хльоснула хвостом перед тим, як навіки покинути рідну стихію.
І, випроставшись, наче інквізитор[47] перед заарештованим єретиком, Доліва відповів риплячим і глузливим тоном:
— Певно, пан полковник забув, що він має справу не з лихварем, а з шляхтичем? Я взяв у пана полковника речі про всяк випадок — для звіту перед вельможним паном Потоцьким, але ж я не ярмарковий крамар. Ніяких речей я не купую і мушу по-шляхетському одержати від пана такі ж гроші, якими я врятував пана від скандалу.
Горленко мовчки дивився на Доліву-Ясенського. Поки мчав він до нього, йому здавалося, ніби справа розв'язана. Адже ж шуба і діамантовий перстень коштують понад триста флоринів, і Доліва-Ясенський частенько збуває застави переїжджим крамарям. Але як це висловити, коли Доліва ставить питання в площині шляхетської честі?
47
Інквізитор — суддя і слідчий інквізиції, тобто духовного католицького суду, що розглядав справи ухилу від догми. Цей суд уславився своєю жорстокістю, катівнями, жахливими в'язницями і стратами.