У Третьому районі перемішаний з водою вітер гайнув над відділком поліції, над казино «Інвернесс» та над вулицями, з яких негода позаганяла більшість городян додому, хоча дехто й досі метушився, чогось шукаючи або тікаючи від дощу. Гайнув вітер і над центральним вокзалом, куди вже не прибували і звідки вже не вирушали поїзди — тепер його населяли привиди та волоцюги. То були привиди тих людей, які збудували це місто за допомогою віри у власні сили, дбайливості, старанності, Господа Бога і тодішньої технології, та їхніх нащадків. Постійно обкурені волоцюги шукали, де купити зілля; те зілля часто оберталося на квиток до раю, а інколи — до пекла. У Другому районі вітер просвистів димарями двох найбільших у місті, нині закритих, фабрик — «Грейвен» та «Естекс». На обох раніше виробляли якийсь металевий сплав — який саме, зараз не можуть достеменно пригадати навіть колишні оператори плавильних печей. Відомо лише, що корейці почали випускати той самий сплав, але за нижчою ціною. Чи то через місцевий клімат занепад проступав виразніше, чи то через гру фантазії — хтозна; може, то просто неминучість банкрутства та руїни робили мовчазні мертві фабрики подібними, за висловом Кайта, до «спустошених храмів капіталізму в місті волоцюг, пройдисвітів та суцільної зневіри».
Дощ дрейфував на південний схід понад вулицями з розтрощеними ліхтарями, де злочинці, мов шакали, що вийшли на полювання, тулилися до стін, ховаючись від нескінченної води, що падала з неба, а їхня здобич, навпаки, поспішала до світла та більшої безпеки. В нещодавньому інтерв’ю Кайт спитав старшого комісара Дункана, чому небезпека пограбування в їхньому місті ушестеро вища за столичну, і той відповів, що радий нарешті почути просте запитання і дати на нього просту відповідь: бо безробіття в місті вище вшестеро, а кількість наркоманів — вдесятеро.
На причалі стояли контейнери, розмальовані кольоровими графіті, а біля причалу — облуплені вантажні судна, капітани яких зустрічалися з корумпованими портовими начальниками в потаємних місцях і передавали їм брунатні конверти, щоб якомога швидше отримати дозволи на ввіз товару та місця для швартування. Витрати на хабарі судноплавні компанії проводили у своїй бухгалтерії як «різне», а їхні керівники клялися, що більше ніколи не братимуться за роботу, для виконання якої зафрахтовані судна мають заходити до цього порту.
Одним із таких суден був теплохід «Ленінград», радянський корабель, з корпусу якого дощ змивав стільки іржі, що здавалося, наче в бухту стікає кров.
Одна з дощових крапель залетіла в конус світла, яке падало з ліхтаря, причепленого на даху двоповерхової дерев’яної будівлі з коморою, офісом та закритим боксерським клубом, прослизнула додолу між стіною та іржавим корпусом і плюхнулася на бичачий ріг. З бичачого рогу вона спливла на мотоциклетний шолом, до якого той ріг був прикріплений, а потім стекла на шкіряну куртку, прикрашену готичним написом «вершники-вікінги». Після цього вона впала на сидіння мотоцикла марки «Вождь червоношкірих»[1] і, насамкінець, — на втулку заднього колеса, яке повільно оберталося. Колесо розкрутило її й відкинуло геть. І краплина перестала бути краплиною, ставши дещицею брудної міської води, дещицею довкілля.
За мотоциклістом на червоному мотоциклі їхало ще одинадцятеро. Вони промчали під одним із ліхтарів на стіні освітленої двоповерхової портової споруди.
Світло ліхтаря падало крізь вікно контори з найму команд для торговельних суден, розташованої на першому поверсі, і вихоплювало з темряви руку, що лежала на плакаті: «На теплохід „Глеміс“ потрібен робітник камбуза». Пальці на руці були довгими й тонкими, мов у професійного піаніста, а нігті добре доглянутими. Хоча темрява й ховала яскраво-блакитні очі, зате добре було видно рішуче підборіддя, тонкі бліді губи, агресивний гачкуватий ніс і подібний до сліду метеорита білий шрам, який тягнувся навскоси від щелепи до чола.
— Вони вже тут, — вимовив інспектор Дафф, сподіваючись, що його підопічні з відділу боротьби з наркотиками не почують мимовільного тремтіння в голосі. Він припускав, що «вершники-вікінги» пошлють за дурманом трьох-чотирьох, максимум — п’ятьох. Та коли їхня кавалькада поволі випливла з темряви, він нарахував аж дванадцять мотоциклів. На задніх сидіннях двох останніх сиділо по пасажиру. Чотирнадцятеро проти його дев’ятьох. До того ж були всі підстави вважати, що «вікінги» озброєні. Озброєні до зубів. Але тремтіння голосу інспектора спричинила не кількісна перевага супротивників. Причиною стало те, що нарешті здійснилася його найзаповітніша мрія: на чолі мотоциклетної процесії був отой. Нарешті отой опинився на відстані пострілу.