У цьому ми не без прикрого почуття переконалися першого ж таки вечора, коли зайшли обідати до їдальні й кельнер показав нам, де сідати. Місце було як місце, але нас вабила звернена до моря засклена веранда, де на столиках під червоними дашками світилися ліхтарики. Вона була така сама переповнена, як і зала, але вільний столик ще б знайшовся. Дітей наших зачарувало те святкове освітлення, і ми наївно попросили пересадити нас на веранду, — як виявилося, попросили недоречно, бо кельнер увічливо, хоч трохи й зніяковіло, відповів, що ті затишні місця тримають для «наших клієнтів» — «ai nostri clinti». Для «наших клієнтів»? А ми хто? Ми ж тут не проїздом, не гості-одноденки, а солідні пожильці, для яких готель мав стати домівкою на три-чотири тижні! Зрештою, ми вирішили не з'ясовувати, яка різниця між нами й тими клієнтами, що мали право обідати під червоними ліхтариками, а з'їли свій pranco[2] в загальній залі за буденно освітленим столиком — досить-таки посередній, звичайне несмачне вариво всіх готелів; згодом нам більше сподобалася кухня в пансіонаті «Елеонора», розташованому трохи далі від берега.
Ми перебралися туди через три-чотири дні, ще не встигнувши навіть добре обжитися в Гранд-готелі, і зовсім не через веранду та її ліхтарики; діти, швидко заприязнившись з кельнерами й хлопчиками-посильними, захоплені морем, скоро забули про ту барвисту принаду. Але з деякими клієнтами, що сиділи на веранді, чи, швидше, з адміністрацією, що запобігала перед ними, у нас зразу ж виникло одне з тих непорозумінь, які з самого початку можуть так пригнітити пожильця, що він піде шукати іншого місця. Серед гостей готелю були й римські аристократи, якийсь principe[3] Н. з родиною, а що кімнати того панства прилягали до наших, то княгиня, великосвітська дама й віддана мати, перелякалася коклюшу, яким недавно перехворіли наші діти: інколи вночі невеликий кашель, останній слід тієї недуги, ще порушував звичайний міцний сон нашої найменшої дитини. Природа цієї хвороби ще мало з'ясована і дає поживу для всіляких забобонів, тому ми й не образилися на свою елегантну сусідку, яка, мабуть, дотримуючись досить розповсюдженої думки, ніби коклюш може передатися через самий звук кашлю, злякалася за своїх дітей. З непохитною впевненістю у своїх материнських правах вона поскаржилась дирекції готелю, а та в особі неодмінного адміністратора в сюртуці, виправдуючись і прохаючи вибачення, поквапилась заявити, що за таких обставин нам необхідно переселитися у флігель готелю. Даремно ми запевняли адміністратора, що хвороба минула, що це вже її останні сліди і немає ніякісінької небезпеки заразитися. Домоглися ми тільки того, що нашу справу віддали на суд медицини, тобто на висновок готельному лікареві, — лише йому, самим нам запрошувати якогось лікаря не дозволялося. Ми погодились, певні, що це і княгиню заспокоїть, і нам не доведеться морочити собі голову переселенням. З'явився готельний лікар, чесний і справедливий служник науки. Оглянувши дитину, він підтвердив, що хвороба минула і боятися її немає підстав. Ми вже вирішили, що маємо цілковите право вважати непорозуміння з'ясованим, коли раптом адміністратор заявив, що, незважаючи на лікарське підтвердження, нам однаково доведеться звільнити кімнати й переселитись у флігель.
Це підлабузництво нас обурило. Навряд чи віроломна впертість, з якою ми зіткнулися, походила від княгині. Мабуть, улесливий господар навіть не зважився сказати їй про лікарський висновок. У кожному разі, ми заявили адміністраторові, що негайно вибираємося з готелю, і відразу ж заходилися спаковувати речі. Щиро сказати, ми не дуже й журилися, бо тим часом устигли мимохідь оглянути пансіонат «Елеонора», що привернув нашу увагу своїм домашнім, привітним виглядом, і познайомитися з його симпатичною господинею, синьйорою Анджольєрі. Пані Анджольєрі, тендітна чорноока жінка тосканського типу років тридцяти, з матово-блідим обличчям кольору слонової кістки, притаманного мешканцям півдня, та її чоловік, мовчазний, лисий, завжди охайно вбраний добродій, мали у Флоренції більший готель і тільки влітку та на початку осені особисто керували філією у Торре ді Венере. Але раніше, до одруження, наша нова господиня була компаньйонкою, супутницею, костюмеркою, навіть приятелькою Дузе і про ту пору, мабуть, найщасливішу в її житті, вона почала захоплено розповідати вже під час наших перших відвідин. Усі столики й полички в салоні пані Анджольєрі були заставлені фотографіями великої артистки із щирими написами та іншими пам'ятками їхнього спільного життя, і хоч видно було, що культ цікаво прожитого минулого мав трохи сприяти теперішньому розквіту її пансіонату, усе ж таки ми, оглядаючи будинок, із задоволенням і увагою слухали, як вона дзвінкою, уривчастою, тосканською говіркою розповідала про страдницьку добрість, геніальне серце і глибоку чутливість своєї покійної господині.