— А полегшала твоя торба, — спитав Кобза, — з того часу, як ти з нею носишся?
— Часом і полегшає, а часом ще важча стане.
— Розкажи ж мені ще, Марку, як ти там по пеклу товкся і порозганяв звідти усіх чортів?
— Ось як воно здіялось, слухай. Було се у ті часи, як ляхи з козаками жили чесно, по-братерськи. Хоч не однієї матері були ми, значить, діти, так закон уже отої Посполитої Речі для кожного був рідним батьком. Не було тоді і чутки про ту гемонську унію, на Вкраїні не лаялись ще католиком. Єзуїти і патери не шинкували чоловічою кров'ю, магнати не топтали закону і не знущались над козацькими привілеями. Добре тоді жилось на Вкраїні, тільки не мені: я блукав по світу, як і тепер блукаю, і не бачив кінця моїй лютій муці. Скільки разів намірявсь наложить на себе руки, а нічого не вдіяв: повішусь — гілляка зламається; бурхнусь у воду, щоб утопиться, — плаваю, як цурупалок; звалюсь з високої скелі в глибокий бескид або у кручу — і скочусь, неначе те покотьоло, не забившись. Тільки ще гірш, видно, прогнівляв господа, бо кожен раз після таких замірів торба моя ще важча ставала… Дуже-таки обридло мені вештаться по осоружному світі з нудьгою та з отсією торбою; піду, думаю собі, ще в пекло, хоч буде гірше, та інше, як там кажуть люди.
От і став я шукать знахарів та усяких характерників і розпитувать дорогу у пекло. І довго я розпитував про ту дорогу: одні казали — держи в праву руку, на схід сонця, де проклали зірочки дорогу у Русалим, а другі раяли: іди та й іди назустріч, як іде Волосожар; а деякі ще інше направляли: от як птиці летять на зиму у вирій, [13] то туди держи шлях, тільки лівіше. Отак я ходив, ходив і таки напав на таких, которі сказали мені, що недалечко од Почаєва у галицькій землі є висока-превисока гора, а у тій горі є дупло, відкіля на наш світ вилазять з пекла чорти.
Довгенько-таки блукав я по галицькій землі, поки знайшов тамечки таку бабу-ягу і превелику чарівницю, що добре знала дорогу у пекло, бо й самій доводилось не раз там бувати. Не хотіла була вража баба мені казати, ті як висипав я їй на стіл жменю дукатів, то от вона зараз і згодилась. «Так, чоловіче, — каже, — не дійдеш ти до пекла, не здержиш того пекельного вогню, а от як я тобі дам напиться чортового зілля, то сама земля під тобою розступиться, і ти зараз опинишся у пеклі, а там уже роби що сам знаєш».
Зварила ото баба-яга в горщечку якесь зілля, пошептала, пошахрувала над ним, накрила покришкою і повела мене в глибокий яр та, ідучи, усе приказує: «Не оглядайся назад, не оглядайся!» Дійшли ми до величенного каменя, а кругом його ріс густий чагарник; от вона мені й каже: «Сідай же, козаче, біля сього каменя, звідси прямий і найближчий шлях у пекло. Як вип'єш оте зілля не оддихаючи, то сама земля під тобою розступиться, і ти разом опинишся в самісінькім пеклі».
Сів я біля того каменя і разом випив те зілля, дуже вонюче і гірке. І двох гонів не одійшла від мене баба-яга, як загуркотіла і заворушилась підо мною земля, заколихався камінь, щось загуло, і мене разом потягнуло в глибину… Глянув я вгору, так те дупло здалось мені неначе маленьке віконце. Отак осідала підо мною земля, осідала, аж поки не стукнувся я об пекельні ворота. Були вони кам'яні, дуже товсті і широкі, і од великого жару потріскались. Глянувши у щілину, так мені і блиснуло у вічі усе пекло. Якраз підо мною стояв залізний стіл, так розпалений, що аж побілів, неначе сонце сяє. Кругом того стола сиділа чортяча старшина, а самий найстарший сатана розлігся на високому дзиглику. Побіля старшини товпились чорти і чортенята; деякі з чортенят чіплялись за павутину, а інші визирали з тріщин. Чорти об чімсь радились і гвалтовно гомоніли, часто згадуючи ляхів і козаків.
Став я прислухаться, аж, чую, найстарший сатана і каже: «Зібрав вас, панове чорти і чортенята, щоб порадиться з вами, що нам на світі робить з тими анахтемськими ляхами і козаками?.. Знущаються вони над нами, та й тільки; не бояться і не поважають нас, з того світу женуть, Іроди!.. Невгомонна шляхта розпоїла венгжином [14] половину моїх посланців-чортів, а другу половину звербували собі в товариство ті шмаровози, розбишаки, козаки-запорожці. Та не тільки козаки на тім світі обижають нас, а в самісінькім пеклі небезпечно від них; з чистилища швендяють собі у пекло люльки палить, неначе в корчму або в шинок який!.. Чи чули ви? — каже сатана, показуючи вгору. — Щось гуркнуло біля воріт; духом чую, що се, мабуть, який-небудь псяюха-запорожець з того світу лізе в пекло на наше безголов'я!..» — «Духом чуєш, — кажу собі, — постривай лишень, ще й оком своїм диявольським побачиш!..» — «На тім світі, — знов почав найстарший сатана, — таку силу забрали іродові котолупи-запорожці, що і татар, і туркоту лущать, а вже що роблять з жидовою, так і ми, дарма що чорти, того не вигадаєм у пеклі. Біда з ними, та й тільки, — каже, почухавши потилицю, — чого вже я не роблю, чого не вигадую, нічого не вдію з диявольськими синами. Вигадав ото їм тих аріян, запровадив школи і друкарню в Рахові і Білгораї, думав — от заведуться за ту віру, так ні, бачу, їх не одуриш: не тільки крові не пролилося, а і. мономахії [15] між ними не було! А на сеймі так розумно, псяюхи, порадились, хоч би так і нам, чортам. «Яке нам діло, — одказали, — до їхньої віри, себто у аріян, аби вони були вірними синами і оборонцями Речі Посполитої!» Несучі сини як вигадали, аж шолуди тоді на мене напали, трохи з серця не сказивсь!.. «Теперечки тільки мені й надії, що на те католицтво і патерів; так я отеє здався на мого Фарнагія, чи не налагодить він того діла, щоб яким-небудь побитом розбить те гемонське братерство ляхів з козаками; так минуло вже кілька років, як не маю від його ніякої звістки… Гей, Фарнагію! — гримнув найстарший сатана, стукнувши кулаком об стіл, так що аж іскри всіх чортів обсипали і чортенята, мов груші восени, посипались із стелі на долівку. — Фарнагію! Появись!..»