28 лютого 1918 р. леґiон УСС перейшов Збруч i вперше ступив на землю Української Народної Республiки. Тут його зустрiла iз жовто–блакитними прапорами делегацiя української армiї[241]. Але не всьому леґiоновi випало тодi вирушати в Україну. Бiльша його частина — весь Вишкiл, який нараховував близько 1000 осіб, i Кiш, котрий мав коло 700 стрiльцiв[242] — залишилася ще в Галичинi. Незважаючи на прохання Центральної Ради та енергiйнi заходи командування Коша i Вишколу, австрiйська влада вперто iгнорувала їх, не даючи згоди на виїзд останнiх у Надднiпрянську Україну (така поїздка стала можливою тiльки в червнi 1918 р.). Це змушувало багатьох стрiльцiв самим виїжджати — групами й поодинцi — в Українську державу, до фронтових частин УСС або прямо на службу до Центральної Ради, як лектори, вчителi, органiзатори тощо[243]. Надто вже великою була спокуса побачити власну державу, переконатися в здiйсненнi тих iдеалiв, за якi Українські Січові Стрільці боролися вже четвертий рiк, та допомогти в їх реалiзацiї.
Пiд час побуту в Надднiпрянщинi УСС були придiленi до групи архікнязя Вільгельма Габсбурґа, онука австрійського імператора Франца–Йосифа. Молодий архікнязь ще ранiше зацiкавився українською справою i намагався в мiру своїх можливостей пiдтримувати її, в тому числі й перед австрiйським цiсарем. З цього приводу вiн зав’язав досить жваве листування з сотником Никифором Гiрняком[244]. Будучи за натурою доброзичливою людиною, виявляючи зацiкавленiсть у вивченнi української мови та iсторiї, Вiльгельм здобув симпатiї серед стрiлецтва[245], яке його називало Василем Вишиваним. Саме завдяки архікнязю з похiдних сотень Вишколу на Єлизаветградщинi органiзували ІІ–й курiнь польової формацiї УСС, командантом якого призначили поручника Володимира Старосольського. Однак, уже через кiлька днiв австрiйське вiйськове командування, вважаючи стрiльцiв за «небезпечних», наказало лiквiдувати цей курiнь[246]. Тим було засвiдчено, що у верхах австрiйської влади ставлення до УСС якщо i змiнилося, то тiльки на гiрше.
Практична дiяльнiсть Вільгельма Габсбурґа у Надднiпрянщинi знаходила собi все бiльше прихильникiв — як серед УСС, так i серед надднiпрянцiв. Стрiльцiв вiн дуже часто захищав вiд нападок австрiйського командування, якому вкрай не подобалася їхня виразно українська державницька дiяльнiсть, а мiсцеве населення намагався, спiльно зі стрiлецтвом, обороняти вiд насильств окупацiйної армiї, а згодом i вiд власних поміщикiв, якi всiлякими способами намагалися повернути своє майно, втрачене пiд час революцiї[247]. Тому пiсля того, як в Українi вiдбувся гетьманський переворот i до влади прийшов генерал Павло Скоропадський, деякi кола українства почали поширювати думку про необхiднiсть замiни його архікнязем Габсбурґом (з такою ж iдеєю виступали i деякi полiтичнi сили Австрiї[248]. Бiльше того, цiлком ймовiрно, що вони й спровокували її серед мiсцевого населення, бо чутки про можливе проголошення В. Габсбурґа гетьманом України з’явилися тут фактично з приходом австрiйського вiйська[249], тобто ще за дiяльностi Центральної Ради). Особливо популярною вона була на Півдні України, де в той час перебував леґіон УСС на чолі з Вільгельмом. Зокрема, прихильниками передачi гетьманства архікнязю були: Запорiзька дивiзiя; учасники звенигородського повстання, керiвник яких — Л. Шевченко — заявляв, що звенигородцi збунтувалися проти Скоропадського, бо вiн «панську клямку тягне», а вони хочуть iншого гетьмана, а саме — великого князя Вiльгельма; деякi представники українських соцiал–демократичної та соцiал–революцiйної партiй[250]. Що ж до позицiї Українських Січових Стрільців, то її в iсторичнiй лiтературi трактують неоднозначно: військовий історик Осип Думiн стверджує, що вони пiдтримували цей план спочатку, а колишній четар УСС Степан Рiпецький та Фотій Мелешко, один iз органiзаторiв українського вiйська на Пiвднi України, вважають, що в подiбнiй комбiнацiї стрiльцi не брали нiякої участi, нi як вiйськово–полiтична формацiя, нi через окремих УСС[251]. Насправдi ж ситуацiя була дещо складнішою. Деякi представники стрiлецтва, хоч i як приватнi особи, все ж мали певну дотичнiсть до планiв замiни гетьмана. Зокрема, сотник Никифор Гiрняк і пiдхорунжий Осип Назарук, виступаючи посередниками, зверталися вiд iменi одеських есдекiв та есерiв до архікнязя Вiльгельма з пропозицiєю стати гетьманом України, на яку вiн погодився. Проте на полiтичнiй нарадi в Києвi, в якiй взяли участь старшини київських Сiчових Стрiльцiв, представники соцiал–демократичної i соцiал–революцiйної партiй з Києва та Одеси, а також Никифор Гiрняк i Осип Назарук, вирiшили не висувати кандидатури В. Габсбурґа на посаду гетьмана України з огляду на небезпеку, що могла з того виникнути для внутрiшнього становища України[252]. Отже, за межi дискусiй ця справа так i не вийшла.
Разом iз тим, ведучи мову про причетнiсть окремих представникiв Українського Січового Стрілецтва (переважно тiєї незначної частини старшин, якi недавно тiльки перейшли до леґiону з австрiйської армiї i не встигли позбутися значної долi австрофiльства в своїх поглядах[253]) до планiв замiни українського гетьмана, необхiдно вiдзначити, що стрiлецький загал не мав до них анiнайменшого вiдношення, бо тодi перебував уже на чiтких антиавстрiйських позицiях. Бiльше того, коли стрiлецтво дiзналося про посередницьку мiсiю сотника Гiрняка і пiдхорунжого Назарука, то оцiнило її негативно. У резолюцiї збору офiцерiв i пiдхорунжих Коша УСС вiд 3 червня 1918 р. зазначалося, що така дiяльнiсть не вiдповiдає стрiлецьким настроям i є небезпечною для Української Держави[254]. Цим Українські Січові Стрільці переконливо продемонстрували, що в їхньому середовищi прiоритет вiддають не груповим, а загальнонацiональним iнтересам.
Говорячи про вплив революційних подій в Наддніпрянщині на зростання полiтичної активностi стрiлецтва в 1917—1918 рр., необхiдно вiдзначити й тих УСС, якi протягом 1914—1917 рр. потрапили до росiйського полону. Часто це були найкращi старшини, пiдстаршини та стрiльцi з числа так званої «старої войни», передовi носiї того стрiлецького духу, що був основою iдейно–моральної, полiтичної i бойової сили УСС. Тому з початком революцiї в Росiйськiй iмперiї та розгортанням нацiонального руху в Українi, саме вони стали ядром Куреня Сiчових Стрiльцiв — вiйськової формацiї, яка була зорганiзована наприкiнцi 1917 р. в Києвi на зразок леґiону УСС. Протягом короткого часу вiн перетворився в добре вишколене боєздатне вiйсько, метою якого була «Самостiйна Українська Народна республiка, зложена з усiх українських земель»[255]. Генерал–хорунжий Генерального штабу армiї УНР Марко Безручко вважав, що Сiчовi Стрiльцi були найкраще зорганiзованою частиною тогочасної української армiї[256]. «Без Січових Стрільців у Києві, — підкреслював Євген Маланюк, — не було б акту 22 січня 1919 року, бо слово, що в нім є провідним мотивом — слово «Соборність», — залишилось би порожнім»[257]. Високої думки про Січових Стрільців дотримувалися i провiднi дiячi УНР, зокрема, Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра[258]. Безперечно, що подiбнi оцiнки були свiдченням заслуг як самих Сiчових Стрiльцiв, так i всього українського стрiлецького руху, бо їх праця логiчно продовжувала тi змагання, якi започаткували ще передвоєннi стрiльцi, а розвинув і надав їм нового iмпульсу — леґiон УСС. Про це ж свiдчать назва Куреня[259] Сiчових Стрiльцiв, особовий склад його органiзаторiв i старшин, взаємозв’язки та взаємодопомога СС i УСС[260], а також спiльнiсть їх мети.
242
[222] ЦДАВОВУ України, ф. 4097 т, оп. 1, спр. 1, арк. 140 зв.; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 450.
243
[223] Сафронiв В. На стрiлецьких «уходах» // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1933 р. – Львiв, 1933. – С. 80-84; Онуфрик С. Оркестра У.С.С. // Історичний календар-альманах Червоної Калини на 1934 р. – Львiв, 1933. – С. 131.
245
[225] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 10; Луцький О. На Великiм Лузi // Календар т-ва «Просвiта» на 1926 р. – Львiв, 1925. – С. 109-110.
246
[226] ЦДІА України у м. Львові, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 18-19; Вишиваний В. Українськi Сiчовi Стрiльцi з весни 1918 р. до перевороту в Австрії // Запорожець. Календар на 1921 р. – Відень, 1921. – С. 89.
247
[227] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 309 т, оп. 1 т, спр. 1198, арк. 10-16; Дiло. – 1931. – 8-9 трав. та ін.
248
[228] Дiло. – 1918. – 25 лип.; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 11-12. – С. 122.
250
[230] ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 136; Думiн О. Iсторія Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 11-12. – С. 125; Петрiв В. Спомини з часiв української революцiї (1917–1921). – Ч. 3. – Львiв: Червона Калина, 1930. – С. 154-155.
251
[231] Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1992. – № 11-12. – С. 122; Рiпецький С. Назв. праця. – С. 193; Мелешко Ф. Українські Січові Стрільці у Єлисаветщині / За волю України... – С. 207.
253
[233] ЦДАВОВУ України, ф. 4465 т, оп. 1, спр. 24, арк. 17; Заклинський М. «А ми тую стрiлецькую славу збережемо...» – Ч. 1. – С. 130; Ч.2. – С. 41-42; Щуровський В. Спомини з пробування УСС на Надніпров’ю в 1918 р. // Літературно-Науковий Вісник. – 1925. – Кн. 3. – С. 226-227.
256
[236] Безручко М. Сiчовi стрiльцi в боротьбi за державнiсть // За державнiсть. Матерiали до iсторiї Вiйська Українського. – Зб. 2. – Калiш, 1930. – С. 51.
258
[238] Див.: В. К. Сiчовi Стрiльцi. Їх iсторiя i характер. – Львiв, 1920. – С. 45; Винниченко В. Відродження нації: У 3-х ч. Ч.2. – Репринтне відтворення 1920 р. – К., 1990. – Ч. 3. – С. 90; Грушевський М. Новий перiод... – С. 32, 34; Литвин М., Науменко К. Українськi Сiчовi Стрiльцi... – С. 39.
259
* У березні 1918 р. курінь за рахунок добровольців було розгорнуто в полк Сiчових Стрiльцiв. До його складу входило три піхотні курені (кожна по 4 сотні), дві скорострільні сотні, сотня кінної розвідки та гарматний дивізіон – всього близько 3-х тисяч бійців. Командував полком Євген Коновалець.
260
[239] Див. про це: ЦДIА України у м. Львовi, ф. 353 т, оп. 1, спр. 7, арк. 113, 131-133, 136-137; За волю України... – С. 431-433 та iн.