На жаль, подальшого розвитку ці події не дістали, бо, незважаючи на обіцянки, австрійська військова влада не лише не дозволила організацію другого полку, а й навіть не погодилась на формування третього куреня[67]. Тому Перший полк УСС складався тільки з двох фронтових куренів під командуванням Сеня Ґорука та Василя Дідушка. Кожен курінь мав 4 сотні. Сотня складалася з 4 чет, кожна чета — з 4 роїв по 10—15 стрільців. Кількісний склад сотні коливався від 100 до 150 чоловік. У кожній сотні був кравець, швець, писар, помічник писаря, два телефоністи, п’ять чоловік санітарної служби.
Наприкінці серпня знову відновилися бойові дії, які з невеликими перервами тривали понад два місяці. УСС стали до бортьби 27 серпня, коли II–й курінь під Заваловом захопив добре укріплені російські позиції, змусивши противника до відступу. Стрільці втратили 5 убитих, 16 поранених, 5 полонених[68]. Серед полеглих був і відомий стрілецький ідеолог четар Іван Балюк. Його загибель стала непоправною втратою для українського народу. За словами підхорунжого УСС Михайла Матисякевича[69], він ніколи не розлучався з книгами, які вщерть заповнювали його рюкзак, був поліглотом, енциклопедистом, письменником, поетом. Залізна воля, невгасима спрага до знань, талант, незвичайні здібності неминуче привели б Івана Балюка до кола вчених світового значення. Своїми знаннями він щедро ділився з побратимами по зброї. Був вірним товаришем. За кілька днів до смерті, коли стрільці, обступивши його, спитали, чи скоро розгромлять ворога і виграють війну, четар Балюк сумно сказав: «Світова війна триватиме ще два–три роки, багато хто з нас не доживе до її кінця»…
Наступного дня після бою під Заваловом обидва курені рушили у напрямі р. Стрипи. І–й курінь йшов через Голгоче, Гниловиди, Кутузів, Бурканів, Пантелиху до Заздрості й Тютькова; шлях II–го пролягав через Підгайці, Маловоди, Семиківці, Росоховатець до Настасова і Людвиківки. У поході також брав участь відділ кінноти УСС на чолі з четарем Романом Камінським. Його зав’язок постав ще в жовтні 1914 р. при окремому кінному загоні (згодом дивізіоні) під командуванням мадярського сотника Фаркаша. В березні 1915 р. відділ було доповнено стрілецькими добровольцями до сотні, однак, через брак коней і збруї, до кінця війни її так і не вдалося впорядкувати. Станом на 10 грудня 1915 р. сотня кінноти УСС нараховувала 4 старшини, 112 стрільців і лише 52 коні[70]. Вона проіснувала до травня 1917 р., коли було ліквідовано весь дивізіон.
Протягом вересня–жовтня стрілецькі частини взяли участь у низці запеклих боїв, що велися на Подільських ланах над Стрипою. Зокрема, 3 вересня проявила себе кіннота УСС, яка під Брикулею Теребовлянського повіту вчинила гідний опір переважаючим силам російських кінних підрозділів. 7–8 вересня ІІ–й курінь, забезпечуючи відступ німецьких і австрійських полків, успішно утримував відрізок фронту між Панталихою і Настасовим на Тернопіллі. 12–14 вересня прославився І–й курінь, який захищав підступи до мосту в Соколові Теребовлянського повіту, щоправда, не отримавши обіцяної австрійським командуванням допомоги, втратив при цьому вбитими, пораненими та полоненими 170 вояків. Протягом 7–12 жовтня сотня Осипа Будзиновського та три чети сотень Андрія Мельника і Дмитра Вітовського разом із австрійськими та німецькими військами боронили переправу через Стрипу. Незважаючи на кількаденний невщухаючий ураганний вогонь російської артилерії, який, за словами одного з учасників оборони Мирона Заклинського, був «найсильнішим з усіх, під яким досі бували стрільці»[71], противнику так і не вдалося пробитися за річку.
Та попередні бої значно перевершила битва під Семиківцями на Теребовлянщині, яка розгорілася 1–3 листопада. «…31 жовтня вечором, — читаємо у стрілецьких спогадах, — москалям удалося в наступі добути частину окопів і другого дня бою поширити пролом від села Семиковець аж до Раківця. Ранком того дня, 1–го листопада, москалі, підкріплені новими силами, рушили до приступу та до решти розторощили австрійський захитаний фронт. Цей прорив коштував москалів великих жертв. Тисячі заслали скрівавлений подільський чорнозем. На Стрипі гребля з людських тіл спинила воду. Та московський вал котився вперед. Падали трупи та на їх місце йшли все нові лави салдацтва. Ішли й гинули. Австрійська рідка оборонна лінія подалась. Москалі зайняли перші окопи і того дня дійшли аж до потока Студинки та добули раковецький ліс. Тоді в загрожений відтинок фронту кинено останній запас, оба куріні У. С. С. та один курінь німців...
Кріваві змагання відбувалися в чотирокутнику між Семиківцями, Раківцем та річкою Студинкою, від заходу, і тревали до 3–го листопада. Москалі намагалися поширити завойовані становища на південь і на захід, знову оборона союзних військ діяла доосередньо і прямувала до того, щоб відтяти боляка від його основи. Завдання оборони було легче, але москалі кинули у бій таку силу війська та гармати, що лише геройське зусилля слабшої оборони змогло рішити бій у власну користь.
Найзавзятіша боротьба велась біля самих Семиковець. У безупинному крівавому змаганні нераз захиталися стрілецькі ряди. Двічі доводилось сотням здавати свої окопи і наново їх добувати. Були хвилини, в яких напір ворога був такий могутній, що стрілецьке серце огортала зневіра і спротив слабнув.
Та московське командування не вміло використати положення. Найслабший опір спинював розгін ворога та негайний протинаступ відбирав йому добуте. Так було дня 2–го листопада, коли то бій рішився в користь союзників. Наступ москалів У. С. С. відбили й зайняли край села. Дальше пішла завзята борня між звалищами хат. Вправді слабі частини У. С. С. мусіли зі села небаром відійти, але, підкріплені новими австрійськими запасами, вдержали добуті становища на краю села аж до закінчення бою.
На правому крилі оборонної групи змагалась сотня Вітовського. Її становища були в раковецькому лісі і вона успішно, хоча з великими втратами, замкнула дорогу Москалям на південь. В центрі оборонного фронту II куріня стояла сотня Мельника, що 2 листопада дійшла також до Семиковець і від заходу замкнула перстень облоги.
І курінь вступив до бою нічю 31 жовтня. Його поділено на дві частини. Дві сотні під проводом чет. Яремовича продовжували ліве крило ІІ–го куріня, а другі дві сотні забезпечували ліве крило бригади, напроти семиковецького ставу. В другому дні бою визначився очайдушним випадом чет. Петро Франко. Він, після добуття семиковецького двору, загнався за ворогом аж до ставу. Дуже хоробро держались в бою також стрілецькі новобранці, що прийшли на кілька днів перед боєм у силі 800 людей, на доповнення полку.
Бій завершено дня 3–го листопада атакою на московські окопи. Вся ворожа залога попала в полон. На побоєвищі, зритому окопами та гранатами, залишились тисячі вбитих обох сторін»[72].
Битва під Семиківцями стала ще одним величним подвигом Українських Січових Стрільців, яскравим свідченням їхньої хоробрості та стійкості, надією на відродження української державності. «Ми мали дні, — писав з–під Семиківець 16 листопада 1915 р. у своєму листі до члена Української Бойової Управи Володимира Темницького четар УСС Петро Дідушок, — що по чотири рази йшли до штурму. І фактично ми ситуацію врятували. Це признав нам зараз на місці кап[ітан] ген[ерального] штабу з дивізії Горват, який сказав: «Ви вирятували ситуацію», але, каже, про це не можемо згадати публічно, бо маємо такий наказ. Кожде наше слово про вас коштуватиме Австрію новий університет і інші концесії»[73]. Не жаліло похвали усусам і німецьке командування. В одному з його донесень з цього приводу зазначалося: «З нами ішли до наступу українські добровольці. Це, мабуть, найкращий відділ із усієї австрійсько–угорської армії»[74]. Щоправда, ціна стрілецької слави була надзвичайно високою: УСС втратили 49 вбитими, 168 пораненими, 157 полоненими[75]. Внаслідок артилерійських обстрілів були повністю зруйновані Семиківці.
67
** Польські військові формування в складі австрійської армії в цей час нараховували три повні полки піхоти та частини кавалерії і артилерії.
69
[59] Матисякевич З. Хто вони, Українські Січові Стрільці? // Радянська Верховина. – 1990. – 4 серп.
75
[65] Ріпецький С. Назв. праця. – С. 131; Крип’якевич I., Гнатевич Б., Стефанiв З. та iн. Назв. праця. – С. 329.