Після останніх боїв стрільців було спершу переведено в резерв дивізії, а в другій половині листопада — на зимовий постій до Соснова Теребовлянського повіту. Це були вже не ті стрільці, що восени 1914 р. покидали свій край. Тепер вони пройшли цілий ряд вогненних проб і в цім вогні дозріли внутрішньо, набралися гарту і душевної рівноваги. Під впливом великої місії, покладеної на них, почали УСС творити якісно новий тип українця, що виражалося в їх способі думання, розумінні своєї мети та гідності. «Кожний усвідомлював собі, що і при найгіршому висліді світової війни, український народ мусить покінчити із загумінковістю та послідовно, хоч і постепенно буде змагати до найвищої мети»[76] — зазначав згодом колишній УСС Лука Луців.
Ще з осенi 1915 р. почалася нова фаза нацiонально–полiтичної працi стрiлецтва. Сталося це головним чином завдяки сотниковi Вiтовському, який, перебуваючи в Кошi УСС[77] на лiкуваннi i маючи змогу обдумати деякi питання стрiлецького життя, прийшов до переконання, що однiєю з найбiльших перешкод для ефективної дiяльностi стрiльцiв є фактичне розчленування австрiйською вiйськовою владою леґiону на кiлька частин, пiдпорядкованих рiзним командам, щоб таким чином позбавити його полiтичного характеру[78]. Свiдченням останнього була i вiдмова Австрiї вiд нiмецького плану, укладеного в кiнцi 1914 — на початку 1915 р., який передбачав, що Українські Січові Стрільці стануть зародком великої української армiї, котра мала через Туреччину та Кавказ пробратися на Кубань i звiдти поширювати свiй вплив на всю Велику Україну, проголошуючи її самостiйною державою[79]. Необхiдно було змінити несприятливу ситуацію. Тому пiд впливом Дмитра Вiтовського починається жваве листування мiж кошовиками та iншими пiдроздiлами леґiону, змiцнюються зв’язки мiж ними, активiзується дiяльнiсть Сiчового Коша. Останнiй, маючи порiвняно бiльшу свободу руху та контакти з усiма леґiоновими формацiями i багатьма нацiональними iнституцiями краю, поступово перебирав на себе роль полiтичного i пропагандистського осередку стрiлецтва. Звiдси виходили проекти рiзних починiв, тут реалiзовували iдеї, котрi подавали iншi пiдроздiли. Тут великою мiрою формувалася стрiлецька iдеологiя, зароджувалися полiтичнi плани УСС, втiлювалися в життя їхнi творчi задуми. Не випадково члени Української Бойової Управи, якi ознайомлювалися зi стрiлецьким життям, ще в травнi 1915 р. констатували, що Кiш є «рiч дуже важна, без неї стрiлецтво завмре. Там осередок i жерело сил»[80].
Ще одним фактором, що сприяв внутрiшнiй консолiдацiї Українських Січових Стрільців, було їхнє спiльне перебування наприкiнцi 1915 — навесні 1916 р. на постої в селі Сосновi над Стрипою та в його присiлку — Тудинцi. Ситуація була доволі спокійною, а тому стрільці отримали добру нагоду для ближчого знайомства між собою та обміну думками щодо дотеперішніх здобутків і невдач, ролі січової формації в суспільстві. Часті товариські вечірки зі жвавими дискусіями лише сприяли виробленню чітких світоглядних орієнтирів. Зокрема, на спільній зустрічі майже всіх стрілецьких старшин, яка відбулася ще 24 жовтня, було заявлено, що УСС не можуть «спочити доти, поки не встане вільна самостійна Україна!»[81]. Щойно тут стрілецтво згуртувалося в єдиний органiзм не лише за формальними ознаками, пов’язаними зі створенням Першого полку, але й духовно. Тодi ж активiзувалися практично всi сфери стрiлецької дiяльностi. Все вiдчутнiшим ставало прагнення до широкого вияву своїх настроїв, думок та iдей, яке знаходило вiдображення у розмовах УСС, публiкацiях у часописах[82] i навiть у бойових наказах. Зокрема, в сотенному наказi Василя Кучабського вiд 24 березня 1916 р. з нагоди вiдзначень українських стрiльцiв австрiйським командуванням наголошувалося: «Ся думка, що привела нас всiх у стрiлецькi ряди, думка Самостiйної України, думка оружного виборення сеї самостiйности є богато вища i благороднiша, чим бажанє вiдзначень. Тому, як i доси, так на будуче стрiльцi будуть боротися не за вiдзначенє, а виключно за сю основну iдею Українського Сiчового Вiйська»[83]. Стрiлецтво намагалося брати активну участь у вiдбудовi українського нацiонального життя та якимось чином впливати на свiдомiсть та почуття українства. Воно сприяло населенню у проведеннi нацiональних свят, насамперед Шевченкiвських, залучало його до рiзноманiтних стрiлецьких манiфестацiй, допомагало фiзично, прагнуло не допустити в суспiльствi апатiї та зневiри.
Характерним для згадуваного перiоду було i зростання критичних настроїв Українських Січових Стрільців до австрiйської полiтики щодо України. До осенi 1915 р. вони, хоча i зазнали не одного розчарування, вiрили, що орiєнтацiя на австрiйську монархiю може дати українцям деяку користь. Така позицiя диктувалася перш за все тим, що, з одного боку, потрiбно було мати хоч якусь опору в протистояннi з поляками, якi були настроєнi досить агресивно, а з другого — деяка частина стрiлецтва була пiд впливом тiєї мiшанини австрофiльства та української самостiйно–державницької думки, що панувала в передвоєнному галицько–українському суспiльствi i з початком вiйни потрапила в середовище УСС. Та чим далi, тим бiльше стрiльцi сумнiвалися в доцiльностi такої полiтики, тим частiше намагалися демонструвати свою незалежнiсть вiд Австрiї. Нарештi у вереснi 1915 р. австрiйська преса опублiкувала план утворення Польщi у складi не тiльки польського королiвства, а й усiєї Галичини та деяких українських територiй, вiдвойованих вiд Росiї. 19 вересня старшинський корпус стрiлецького леґiону на своїх зборах запротестував проти таких посягань на права українського народу та на його територiю i в листi до автора цього плану графа Андрашi заявив, що українцi нiкому не дозволять зазiхати на свої землi[84]. А трохи згодом, 11 листопада того ж року, українське стрiлецтво ще раз засвiдчило своє занепокоєння австро–польськими махiнацiями, надiславши лист свого командування Загальній Українській Радi. У ньому говорилося: «... Ми пiшли в сю свiтову заверуху лиш тому, щоби наша Україна в часi сего всесвiтнього, смертельного спору могла проголосити, що є i хоче бути, хоче мати своє мiсце пiд сонцем. Коли що трiвожить нас, то лиш ся думка, чи жертва крови принесе користь Українi, чи тi могили наших товаришiв... причиняться до поправи незавидної долi нашого народа, приспiшать зiрвання з рук України ганебних кайдан неволi»[85]. Тут же командування УСС просило президiю Загальної Української Ради якнайчастiше iнформувати його про стан нацiональної справи та закликало смiливiше обстоювати iнтереси України. Такий змiст листа, незважаючи на його дипломатичнi недомовки, засвiдчив, що стрiлецтво вже позбулося iлюзiй щодо австрiйської помочi (це ж підтверджують й інші факти, зокрема, листи Гриця Коссака до Никифора Гірняка від 3 листопада 1915 р.[86]) i що в його середовищi визрiвають значнi змiни. УСС хотiли бути в курсi всiх подiй, що вiдбувалися в суспiльствi, щоб при потребi на них впливати.
Негативним фактором внутрішнього життя стрілецтва цього часу були міжстаршинські чвари, викликані особою тимчасового команданта полку Гриця Коссака. Його амбітність та імпульсивність, а нерідко і грубе поводження з підлеглими призводили до зростання напруженості у стрілецькому середовищі, падіння військової дисципліни, переходу окремих УСС до австрійських частин. Тому ще 18 листопада 1915 р. старшини надіслали до Загальної Української Ради листа, де йшлося про необхідність усунення отамана Коссака[87]. Цю ж вимогу було поставлено перед членом Української Бойової Управи професором Іваном Боберським, що на Різдво 1916 р. відвідав стрільців. Невдовзі конфлікт було розв’язано. Новим командантом полку призначили майора[88] австрійської армії Антона Вариводу, який 15 березня прибув до місця стрілецького постою і на другий день перебрав командування. Він був енергійною людиною, зі значним організаційним досвідом і вже незабаром припинив старшинські міжусобиці, завів взірцевий військовий лад, доозброїв полк скорострілами й мінометами та поповнив його окремими підрозділами. В той же час, незважаючи на українське походження, майор Варивода залишався австрійським патріотом, мав слабкі зв’язки з українством і був далеким від ідей, за які боролося стрілецтво.
76
[66] Граничка Л. Як я був Усусусом. Як писався літопис проф. Боберського // Літопис Червоної Калини. – 1929. – № 3. – С. 13.
77
* Кіш УСС – підрозділ, основним завданням якого був набір добровольців та опіка пораненими і хворими стрільцями і старшинами.
79
[68] Там само, ф. 353 т, оп. 1, спр. 17, арк. 1-2, ф. 309 чт, оп. 1, спр. 1209т, арк. 140-141; Думiн О. Iсторiя Леґiону... // Дзвiн. – 1991. – № 11. – С. 125-126.
82
[71] Див.: Шляхи. – 1915. – № 2. – С. 65, 1916. – 3ш. 1-2 за квiт. – С. 337; Дiло. – 1915. – 16 лист.