Однією з версій месіанства, поширеною серед юдеїв того часу, була апокаліптична концепція Страшного суду. Остаточному порятунку і Страшному суду передуватиме доба хаосу, руйнації і таких страхіть, що рабі-талмудисти молили Бога про милість, аби не жити в цей час. Новим же у християнстві було те, що Ісус і його послідовники вважали, що ця доба настала вже тепер (або в найближчому майбутньому), зі з'явленням Ісуса.
Справді, варто провести паралель між ранньохристиянським світом і тим, що відбувається у світі зараз. Чимало людей — учених, а не релігійних фанатиків (хоч і такі є, зокрема Свідки Єгови) — переконані в наближенні остаточної катастрофи світу. Це раціональна і науково обґрунтована точка зору. Перші християни перебували в цілковито іншому становищі. Вони жили в одній із провінцій Римської імперії в період її могутності і слави. Не було жодних тривожних ознак катастрофи. І все ж ця група злиденних палестинських євреїв була впевнена, що могутній світ невдовзі загине. Відверто кажучи, вони помилялися; оскільки повторної появи Ісуса не відбулося, його смерть і воскресіння інтерпретуються в Євангеліях як початок нової ери, і після смерті імператора Костянтина була спроба передати посередницьку роль Ісуса папській церкві. Врешті-решт, для практичних цілей церква почала уособлювати — фактично, а не теоретично — нову еру.
Слід серйозніше, ніж це робить більшість людей, поставитися до раннього християнства й усвідомити майже неймовірний радикалізм цієї невеличкої групи людей, яка винесла вирок існуючому світу, покладаючись лише на свої моральні переконання. Водночас більшість юдеїв, що не належали до найбіднішої і найбільш пригнобленої частини населення, обрали інший шлях. Вони відмовилися вірити в настання нової ери і далі чекали Месію, який прийде тоді, коли все людство (а не лише євреї) досягне такого рівня, за якого царство справедливості, миру й любові зможе настати в історичному, а не в есхатологічному значенні.
Молодше джерело «Q» має витоки в пізнішому етапі раннього християнства. Тут у розповіді про спокушання Ісуса Сатаною постає все той же принцип, висловлений у досить стислій формі; засуджується жадоба власності, прагнення влади та інші прояви принципу володіння. У відповідь на першу спокусу — перетворити каміння на хліб, що символізує жадання матеріальних цінностей, — Ісус відповідає: «Не хлібом самим буде жити людина, а кожним словом, що походить з уст Божих» (Євангеліє від Матвія, IV, 4; від Луки, IV, 4). Потому Сатана спокушає Ісуса обіцянкою дати йому повну владу над природою (порушуючи закони тяжіння) і, нарешті, обіцяє йому необмежене право володіння всіма царствами на землі, але й це Ісус відкидає (Євангеліє від Матвія, IV, 5—10; від Луки, IV, 5—12). (Райнер Функ звернув мою уваїу на той факт, що спокушання Ісуса відбувається в пустелі, тобто знову зринає тема Виходу.)
Ісус і Сатана виступають тут як уособлення двох протилежних принципів. Сатана представляє матеріальне споживання, владу над природою і людиною, Ісус — засади буття, а до того ж ідею, що відмова від володіння — то є передумова буття. З євангельських часів світ додержується принципів Сатани. Та навіть торжество цих принципів не знищило пориву —досягти істинного буття, проголошеного Ісусом, а також багатьма іншими великими Вчителями до і після нього.
Деякі єврейські общини, зокрема єсеї або община, в якій було укладено рукописи Мертвого моря, додержувались норм етичного ригоризму, пов'язаного із запереченням орієнтації на володіння на користь орієнтації на буття. Такий напрям простежується протягом усієї історії християнства в діяльності релігійних орденів, в основі яких була обітниця убозтва і відмова від власності.
Ще один прояв радикальних концепцій раннього християнства можна тією чи іншою мірою виявити в писаннях отців церкви, які потрапили під вплив ідей давньогрецьких філософів у питанні противаги приватної та общинної власності. Обмежений обсяг цієї книги не дозволяє докладно розглянути ці вчення, а також відповідну теологічну і соціологічну літературу[7]. В цілому можна зробити висновок, що ранні церковні мислителі — хоч і різною мірою — різко засуджували розкіш і корисливість, виявляли зневагу до багатства; але через те, що церква поступово перетворювалася на могутній інститут, ці погляди втрачали свою радикальність.
Юстин у середині II століття пише: «Ми, хто одного разу полюбив над усе багатство (рухоме майно) і власність (землю), вертаємо тепер усе, що маємо, у спільну власність і ділимося з нужденними». У «Посланні до Діогнета» (також II століття) є дуже цікавий уривок, що перекликається з висловленою у Старому Заповіті думкою про безпритульність: «Будь-яка чужа країна — їхня (християн) вітчизна, і кожна вітчизна для них чужа.». Тертулліан (III століття) вважав торгівлю за наслідок користолюбства, заперечуючи її необхідність у середовищі людей, вільних від зажерливості. Він стверджував, що торгівля завжди криє в собі небезпеку ідолопоклонства. Корисливість була для нього коренем усіх проявів зла[8].
8
Вищенаведені пасажі взято з роботи Отто Шіллінга [94], див. також наведені ним цитати з К. Фарнера [34] і Т. Зоммерлада [102].