Потреба віддавати, ділитися з іншими, готовність жертвувати собою заради інших зустрічаються серед представників таких професій, як доглядальниці, медсестри, лікарі, а також серед ченців і черниць. Багато хто з цих людей, якщо не більшість, лише на словах визначають допомогу й самопожертву як своє покликання, але характер значної кількості цих спеціалістів відповідає тим цінностям, які вони проголошують. Такі потреби властиві людям, і ми знаходимо підтвердження цьому на різних історичних етапах при створенні численних комун — соціалістичних, релігійних, гуманістичних. Таке ж бажання віддавати себе іншим виявляють донори, які добровільно (і безкоштовно) здають свою кров, а також ті, хто в різних ситуаціях ризикує власним життям заради порятунку інших. Прояв такого прагнення віддавати ми бачимо в людях, здатних по-справжньому любити. «Фальшива любов», тобто взаємне вдоволення власницьких устремлінь, робить людей ще більшими егоїстами (і це досить поширене явище). А справжня любов розвиває здатність любити і віддавати себе іншим. Той, хто справді любить якусь одну людину, — любить увесь світ[15].
Як відомо, чимало людей, особливо молодих, сприймають як нестерпну атмосферу розкоші та егоїзму, що панує в їхніх багатих сім'ях. Вони повстають проти одноманітності й самотності такого життя, всупереч сподіванням батьків, які вважають, що в їхніх дітей «є все чого заманеться». Насправді ж вони не мають того, чого прагнуть, і вони прагнуть набути того, чого в них нема.
Яскравим прикладом з історії є сини й дочки багатіїв Римської імперії, які долучилися до релігійного руху, де сповідувались любов і бідність. Будда був царевичем і мав до власних послуг усі різновиди утіхи і розкошів, яких тільки могла зажадати його душа, однак він зрозумів, що володіння і споживання роблять людину нещасною. Ближчий за часом приклад (друга половина XIX століття) — народники, які були вихідцями з привілейованих прошарків російського суспільства. Повставши проти несправедливості існуючого ладу, ці молоді люди покинули свої родини і «пішли в народ» — до злиденного селянства; вони започаткували революційну боротьбу в Росії.
Подібні явища ми можемо спостерігати у США і в Німеччині серед дітей багатих батьків, які вважають своє життя в достатку надто нудним і безглуздим. Більше того, вони не можуть змиритися з властивим для нашого світу ставленням до бідних, а також з ескалацією загрози ядерної війни, яку провокують чиїсь егоїстичні амбіції. Вони полишають звичне оточення, шукають якийсь інший спосіб життя — і не знаходять вдоволення, бо конструктивні зусилля здаються приреченими. Чимало з них були попервах ідеалістами і мрійниками, але, не маючи за плечима ні традицій, ні зрілості, ні досвіду, ні політичної мудрості, вони згодом стали зневіреними, нарцисичними, схильними до переоцінки власних здібностей і можливостей людьми й намагаються досягти неможливого за допомогою сили. Вони створюють так звані революційні групи і сподіваються врятувати світ актами терору та руйнування, не усвідомлюючи, що цим вони лише посилюють загальну тенденцію до насильства і жорстокості. Вони вже втратили здатність любити — її замінило бажання жертвувати своїм життям. (Самопожертва взагалі нерідко допомагає вирішити всі проблеми тим індивідам, які жадають любові, але втратили здатність любити і вважають, що самопожертва дасть їм змогу відчути найвищий ступінь любові.) Однак є велика різниця між такими молодими людьми, які жертвують собою, і великомучениками, які люблять життя, хочуть жити і йдуть на смерть лише для того, щоб не зрадити самих себе. Сучасні молоді люди, схильні до самопожертви, є водночас і звинувачуваними, і обвинувачами, бо їхній приклад свідчить, що в нашій соціальній системі кращі з кращих відчувають таку самотність, безвихідь і відчай, що фанатизм і руйнація — єдиний вихід, який ця зневірена молодь здатна побачити.
Однією з найпотужніших мотивацій поведінки людини є властиве їй тяжіння до єднання з іншими, зумовлене специфікою існування людського роду. Ми, людські істоти, втратили свою первісну єдність із природою внаслідок мінімальної детермінованості людської поведінки інстинктами і максимального розвитку розумових здібностей. Щоб не почувати себе надто ізольованими, що фактично могло б приректи нас на божевілля, ми відчуваємо необхідність у якійсь новій єдності — зі своїми близькими, з природою. Ця людська потреба в єднанні з іншими знаходить вияв у різних формах: як симбіотичний зв'язок з матір'ю, з ідолом, зі своїм плем'ям, класом, нацією чи релігією, своїм братством а чи своєю професійною організацією. Такі зв'язки нерідко перехрещуються і часто набувають екстатичної форми, як, приміром, у деяких релігійних сектах, у бандах лінчувальників або під час вибухів націоналістичної істерії у випадку війни. Так, початок Першої світової війни дав поштовх для виникнення однієї з найсильніших екстатичних форм «єднання», коли люди раптом, буквально упродовж дня, зрікалися своїх колишніх пацифістських, антимілітаристських, соціалістичних переконань, учені відмовлялися від випрацюваних упродовж життя цінностей об'єктивності, позапартійності і критичного мислення тільки заради того, аби долучитися до великого МИ.
15
Класична праця П. Кропоткіна «Взаємна допомога як чинник еволюції» [67] — одне з найважливіших джерел для розуміння природної для людини потреби віддавати і ділитися з іншими. Ці ж проблеми розглядаються у книзі Річарда Тітмаса [112], в якій він оповідає про прояви людської самовідданості, зазначаючи, що наша економічна система не дає змоги людям здійснити це своє право, а також у книзі «Альтруїзм, мораль і теорія» за редакцією Едмунда С Фелпса [89].