Психоаналітики мусили б провести широкі систематичні дослідження цього феномену, його проявів від дитинства й до глибокої старості і проаналізувати як підсвідомі, так і свідомі прояви страху смерті. Такі дослідження не мають обмежитися аналізом окремих випадків; потрібно, використовуючи сучасні методи психоаналізу, вивчити великі групи людей. Оскільки такі дослідження досі ще не проводилися, доводиться робити бодай попередні висновки, взявши за основу цілу низку розрізнених відомостей.
Вочевидь, найзначнішим із цих проявів є глибоко вкорінена жадоба безсмертя, що заявляє про себе у багатьох ритуалах і віруваннях, націлених на збереження людської плоті. З другого боку, сучасна суто американська форма заперечення смерті через «прикрашання» тіла свідчить про спроби приглушити страх смерті елементарним камуфлюванням.
Будда, Ісус, стоїки і Мейстер Екхарт вчать, що є лиш один спосіб приглушити цей страх — не чіплятися за життя, не ставитися до життя як до власності. По суті, страх смерті — це не зовсім те, що нам здається, це не страх, що життя закінчиться. Як говорив Епікур, смерть не має до нас жодного стосунку, бо «коли ми є, смерті ще нема, а коли настає смерть, тоді вже немає нас» (Діоген Лаертський [23]). Звісно, можна боятися страждань та болю, що передують смерті, але цей острах вже є чимось іншим. Страх смерті може здатися дещо ірраціональним, але не тоді, коли життя сприймається як власність. У такому випадку це вже страх не смерті, а втрати свого володіння: страх втратити своє тіло і своє «Я», своє майно і свою ідентичність; страх загубити себе, зіткнувшись із безоднею небуття.
Оскільки в житті ми керуємося принципом володіння, ми маємо боятися смерті. Жодне раціональне пояснення нас цього страху не позбавить. Та навіть у смертну годину його можна послабити, якщо воскресити відчуття прихильності до життя, відгукнутися на любов близьких взаємним поривом любові. Зникнення страху смерті починається не з підготовки до неї, а з постійного докладайня зусиль зменшити вплив власницьких проявів і підсилити прояви буття. Як казав Спіноза, мудрий думає про життя, а не про смерть.
Поради щодо того, як померти, є насправді порадами щодо того, як жити. У міру вивільнення від жадоби наживи в усіх формах, а особливо від егоцентризму, слабшатиме страх смерті — адже тоді нам не буде що втрачати[20].
ТУТ І ТЕПЕР — МИНУЛЕ І МАЙБУТНЄ
Буття існує лише тут і тепер (hic et nunc). Володіння здійснюється в часі — минулому, теперішньому або майбутньому.
При орієнтації на володіння ми прикуті до того, що нагромадили в минулому, — це гроші, земля, слава, соціальне становище, знання, діти, спогади. Ми думаємо про минувшину і наші почуття — це спомини про минулі почуття (або про те, що ними здається). (У цьому криється сутність сентиментальності.) Ми є минулим і можемо сказати: «Я — це те, чим я був».
Майбутнє — це передчуття того, що стане минулим. Ті, хто має установку на володіння, сприймають його як минуле, що висловлюється в такий спосіб: «У нього (неї) є майбутнє». Мається на увазі, що ця людина володітиме багатьма речами, хоч зараз їх у неї нема. Слоган з реклами компанії Форда «В майбутньому на вас чекає „Форд“» обіцяє, що ви матимете авто. Точнісінько так під час деяких оборудок продаються і купуються «майбутні товари». Фундаментальні засади володіння лишаються ті ж самі, незалежно від того, оперуємо ми минулим чи майбутнім.
Теперішнє — це точка, в якій минуле зустрічається з майбутнім, це станція, що з'єднує їх на межі двох часів, і якісно вона нічим не різниться.
Що ж до буття, воно необов'язково існує поза часом, але час не домінує над ним. Художник має справу з фарбами, пензлями й полотном; скульптор працює з каменем і різцем; але поза межами часу лишається і сам творчий акт, і «образ» того, що кожен з них має намір створити. Це спалах або низка спалахів, але в такому «видінні» немає відчуття часу. Те ж саме стосується й мислителів. Запис думок забирає час, але творче осягнення їх — це позачасовий акт. І це властиво кожному прояву буття. Переживання любові, радості, розуміння істини відбувається не в часі, а тут і тепер. Оце «тут і тепер» є вічністю, або позачасовим виміром. Однак вічність не можна визначити як нескінченно тривалий час, хоча саме таке хибне уявлення є досить поширеним.
20
Я обговорюю тут лише страх смерті сам по собі, обходячи невичерпну проблему болю, якого завдає сама думка про те, що наша смерть позначиться на людях, які люблять нас.