Невдовзі після цього погасли світла і зал огорнув півморок, рубка стала не такою темною, ледь освітлена екраном, у який я втупився поглядом, адже він був моїм останнім контактом зі світом.
Обережність вимагала, щоб я навстоячки, а якщо б мені заболіли ноги, то навпочіпки, чекав принаймні впродовж двох годин. Година зачинення для відвідувачів не збігається з часом відходу службовців. Мене охопив жах перед прибиранням: а якщо зараз почнуть прибирати всі зали, п’ядь за п’яддю? Тоді я подумав, що, оскільки вранці музей відчиняється пізно, прибиральники напевно працюватимуть при денному світлі, а не ввечері. Саме так, очевидно, воно й було, принаймні у верхніх залах, бо я не чув більш нікого. Лише якийсь далекий гул, якийсь тріскучий галас, можливо, двері, що зачинялися. Я повинен був залишатися у нерухомості. У мене буде достатньо часу, щоб дістатися до церкви між десятою та одинадцятою, може, й пізніше, адже Володарі прийдуть лише коло півночі.
У цю мить із кафе «Ротонда» виходила група молоді. Одна з дівчат пройшла вулицею Конте і звернула на вулицю Монґольф’є. Це був не дуже людний район, чи витримаю я, годину за годиною спостерігаючи цей прісний світ у себе за спиною? Але ж якщо перископ знаходився саме тут, чи не повинен був він надсилати мені повідомлення з якимось таємним значенням? Я відчував, як у мене з’являється необхідність піти по малій потребі: треба було про це не думати, все це від нервів.
Чого тільки не спадає на думку, коли принишкнеш, сховавшись сам-один у перископі. Так, мабуть, почуває себе той, хто ховається в трюмі корабля, щоб емігрувати у далеку країну. І справді, моєю кінцевою метою мала бути статуя Свободи з діорамою Нью-Йорку. Можливо, мене охопить сонливість, може, це й на краще. Ні, я міг би знову прокинутися занадто пізно…
Найбільше я боявся наростання тривоги: коли наступає певність, що за мить ти закричиш. Перископ, заблокований на дні підводний човен, тобі здається, що навколо тебе вже плавають велетенські чорні рибини з морської безодні, а ти їх не бачиш, ти знаєш лише, що тобі бракує повітря…
Я декілька разів глибоко вдихнув. Сконцентруватися. Єдине, що допоможе тобі в таку мить, це список із пральні. Повернутись до фактів, перелічити їх, виокремити причини, наслідки. Я опинився в такому становищі з такої-то причини, а також ще й з іншої…
Мене охопили спогади, прозорі, чіткі, впорядковані. Спогади про останні божевільні три дні, тоді про минулі два роки, що плуталися із спогадами про попередні сорок літ, які я воскресив, ґвалтуючи електронний мозок Якопо Бельбо.
Я віддаюся спогадам (і віддавався їм тоді), аби надати якогось сенсу хаосові й хибності нашого творіння. Зараз, як і того вечора у перископі, я зіщулююсь в одній віддаленій точці своєї душі, щоб витиснути з неї якусь історію. Як історія про Маятник. Це Діоталлеві сказав мені, що перша сфіра[12] — це Кéтер, Вінець, джерело, первісна порожнеча. Вона створила спочатку одну точку, яка стала Думкою, де були накреслені всі форми… Вона була і не була, замкнена в імені й вислизаючи від нього, вона ще не мала іншого імені, окрім «Хто?», чистого бажання назватися… На початку вона накреслила знаки в аурі, і з її найпотаємніших глибин забило джерелом темне полум’я, наче туман без кольору, аби дати форму безформному, і як тільки воно почало розгортатися, в її центрі утворилося джерело вогняних язиків, які виливалися, щоб освітити нижчі сфірот, додолу, аж до Царства.
Однак, можливо, у такому цімцумі, у цій схованці, у цій самотності, твердив Діоталлеві, вже була обітниця повернення.
2 ХОХМÁ
3
In hanc utilitatem clementes angeli saepe figuras, characteres, formas et voces invenerunt proposuenmtque nobis mortalibus et ignotas et stupendas nullius rei iuxta consuetum linguae usum significativas, sed per rationis nostrae summam admirationem in assiduam intelligibilium pervestigationem, deinde in illorum ipsorum venerationem et amorem inductivas.
Це було два дні тому. Того дня я виніжувався в ліжку і не міг себе пересилити, аби встати. Я приїхав попереднього пополудня і зателефонував до видавництва. Діоталлеві все ще був у лікарні, а Ґудрун не сказала мені нічого оптимістичного: далі так само, тобто далі погано. Я не насмілювався піти відвідати його.
Що стосується Бельбо, то його в офісі не було. Ґудрун сказала мені, що він зателефонував, кажучи, що мусить виїхати через сімейні причини. Які сімейні причини? Дивним було те, що він забрав текстовий процесор — Абулафію, як він тепер називав його, — разом з друкаркою. Ґудрун сказала мені, що він забрав його додому, аби закінчити якусь роботу. Навіщо такий клопіт? Хіба він не міг писати в офісі?
Я відчував себе сиротою. Лія з дитиною повернуться лише наступного тижня. Попереднього вечора я заскочив до Піладе, але не застав там нікого.
Мене розбудив телефон. Це був голос Бельбо, змінений віддаллю.
«Ну що там? Звідкіля ви телефонуєте? Я вже вирішив, що ви загубилися в Лівії, в районі одинадця…»
«Не жартуйте, Казобоне, це серйозно. Я в Парижі».
«В Парижі? Хіба не я мав туди поїхати? Це ж я мав врешті відвідати Консерваторій!»
«Не жартуйте, повторюю. Я в кабіні… ні, в якомусь барі, словом, я не знаю, чи зможу довго говорити…»
«Якщо у вас немає жетонів, замовте розмову на виплат. Я чекатиму».
«Це не питання жетонів. Я потрапив у халепу». Він почав говорити швидко, щоб не дати мені перебити себе. «План. План справді існує. Ради Бога, не кажіть мені очевидних речей. Мене шукають».
«Але хто?» Я все ще нічого не торопав.
«Тамплієри, хай йому біс, Казобоне, я знаю, що ви не захочете повірити, але все виявилось правдою. Вони гадають, що карта у мене, мене загнали в пастку, примусили поїхати до Парижу Вони хочуть, щоб у суботу опівночі я був у Консерваторії, в суботу, — розумієте, — у ніч на святого Івана…» Він говорив безладно, й мені не вдавалося як слід розуміти його. «Я не хочу туди йти, я намагаюся втекти, Казобоне, вони мене вб’ють. Ви мали попередити Де Анджеліса, — ні, Де Анджеліс тут нічого не порадить — ніякої поліції, ради Бога…»
«Тоді що?»
«Тоді не знаю, прочитайте дискети в Абулафії, останніми днями я увів туди все, також і те, що трапилось упродовж останнього місяця. Вас не було, я не знав кому розповісти і писав три дні й три ночі… Послухайте, йдіть в офіс, у шухляді мого письмового столу є конверт із двома ключами. Той більший не потрібен, це ключ від мого сільського будинку, а менший — від помешкання в Мілані, йдіть туди і прочитайте все, тоді вирішуйте, або, може, ми ще пого-воримо, Боже мій, не знаю навіть, що робити…»
«Гаразд, прочитаю. Але де я вас тоді знайду?»
«Не знаю, я тут щодня переїжджаю з готелю до готелю. Скажімо, ви робите все сьогодні і тоді завтра вранці почекаєте у мене вдома, я спробую зателефонувати, якщо зможу. Боже мій, гасло…»
Я почув галас, голос Бельбо наближався й віддалявся з різною інтенсивністю, наче хтось намагався вирвати у нього слухавку. «Бельбо! Що трапилось?»
«Мене знайшли, гасло…»
Сухий тріск, наче вистріл. Мабуть, слухавка рпала і вдарилась об стіну або об поличку під телефонним апаратом. Звуки вовтузні. Потім клацнула повішана слухавка. Повішана, найпевніше, вже не рукою Бельбо.
Я відразу пішов під душ. Мені треба було прокинутися. Я не розумів, що відбувалося. План існує? Яке безглуздя, це ж ми його вигадали. Хто схопив Бельбо? Розенкройцери, граф Сен-Жермен, Охрана, Лицарі Храму, асасини? Тут усе було можливе, оскільки все було неймовірне. Цілком може бути, що він з’їхав з глузду; останнім часом він був такий напружений, я не розумів, чи це через Лоренцу Пеллеґріні, чи його щораз більше зачаровувало оте його творіння, — втім, План був спільний, мій, його, Діоталлеві, але саме він, як здавалось, був найбільше ним захоплений, і це вже не скидалося на гру. Даремно робити інші припущення. Я пішов до видавництва, Ґудрун зустріла мене їдким зауваженням, що вся робота у видавництві тепер лежить на її плечах, я поквапився до кабінету, знайшов конверта, ключі й помчав до помешкання Бельбо.
13
Епіграф — У цій потребі ласкаві ангели часто винаходили і подавали нам, смертним, фігури, образи, форми і слова, невідомі й подиву гідні, такі, що не означають жодної речі згідно із звичним мовним ужитком, але такі, що через найвищий подив нашого розуму впроваджують у постійне дослідження умосяжного, а згодом у пошану і любов до них самих. — Йоганнес Ройхлін, «Про кабалістичне мистецтво».