Я ж упродовж усього життя потайки мріяла побачити два малюнки, але секрету свого нікому не відкривала:
1. Я хотіла, щоб хтось зобразив мене. Проте знала: хоч як би той хтось старався, в нього нічого не вийде. Якщо йому й випаде побачити, яка я вродлива, він, на превеликий жаль, не повірить, що лице жінки може бути чарівним, якщо його зображати не з очима та вустами китайських красунь. Ну а якби мене намалювали, мов китайську красуню в манері древніх майстрів Ґерата, то тільки ті, хто мене знає, збагнули б, що лице китайки — моє. І навіть, якби ті, хто житимуть після нас, здогадалися, що мої очі не були розкосими, однаково не змогли, б собі уявити, яке моє справжнє обличчя. Та яка б я була щаслива, коли б зараз, на схилі літ, утішаючись своїми синами, мала зображення свого лиця замолоду!
2. А ще я мрію про малюнок щастя, яким захоплюється в своєму месневі поет з Рама Сари Назім[215]. Я добре знаю, як створити такий малюнок. Хочу, щоб це було зображення матері та її двох дітей; щоб на тій роботі мати, всміхаючись, тримала в обіймах і кормила грудьми молодшого сина; той би радісно смоктав пипку великих нениних грудей, а вона та його старший братик, що трішки заздрить малому, дивилися б один на одного. Я хотіла б бути тою матір'ю на своєму малюнку, і щоб на ньому в небі зобразили птицю, яка водночас і летіла б, і навіки щасливо застигла в небі, неначе зупинився час, — так творили древні майстри Ґерата — нехай малюнок буде в їхньому стилі! Знаю: завдання — нелегке.
Та мій син Орхан, настільки дурний, що старається все пізнати власним розумом, роками повторяє мені, що ніхто й ніколи не створить цей малюнок щастя, бо ґератські майстри, які зупиняли час, не змогли б зобразити мене такою, яка я є, а європейські художники, котрі тільки те роблять, що малюють прекрасну матір, яка тримає в обіймах сина, час ніколи не зупинять.
Мабуть, його правда. Людина-бо, щиро кажучи, шукає не усмішки на малюнку про щастя, а щастя — в житті. Художники це знають, але відтворити не можуть. Тому щастя життя вони замінюють щастям побаченого й намальованого.
І тому цю оповідь, яку не намалюєш, я розповіла своєму синові Орхану — може, напише. Йому я й, не соромлячись, передала листи Хасана та Кари, які ті посилали мені, а також розмиті зображення коней, котрі знайшли разом з трупом бідолашного Заріфа-ефенді. Мій молодший син — нервовий, безхарактерний і нещасливий, він анітрохи не боїться говорити несправедливо про тих, кого любить. Отож будьте обережні, не вірте Орханові, коли він описує Кару безпораднішим, аніж той був насправді, наше життя — ще тяжчим, Шевкета — лихішим, а мене — вродливішою й безсоромнішою, аніж була. І яку він тільки брехню не вигадає, аби ми вірили, а історія була цікавіша й краща.
1990–1992, 1994–1998 pp.
215
Вигадане ім'я, Орхан Памук проводить асоціативну паралель з турецьким письменником, поетом Назімом Хікметом Раном (1902–1963).